irena karpa pica gimala

Карпа Ирена

— А ще є вікно. — Редьчині спроби розважити їх нагадували безплатний виступ циркової трупи обласного скликання у дитячій лікарні.

— Та, таке вікно…

— Яке? Нармальне. Голова пролізе — значить весь пролізеш. Мене так сестра в дитинстві вчила. Правда, казала, що коли я виросту, міряти прийдеться вже по дупі.

— Дупа. Яке класне слово, — посміхнувся Дордже. — Мене твій тато навчив.

— Ага. А ще є срака, попа і жопа. Жопа і Маша — так звати двох собак моєї подруги одної, з Торуня, в Польщі. Знаєш?

— Угу. Старе німецьке місто.

—

При чому вони спочатку назвали так свою таксу — слово їм, бач, сподобалося — а потім уже взнали, що це російською значить.

— Кхх…

— Ну ти і смієшся.

— Нє, це я кашляю так.

— А, ну будь здоровий. А ще в моїх двоюрідних сестер кішку звали Муші. Теж взнали, що воно таке, вже аж коли виросли і фільми для дорослих дивитися почали.

— Ех, я би зараз втикнув у фільмець якийсь, — Дордже і собі розпозіхався, — чи й поспав би. На м’якенькому. Хоча б на циновочці чи каріматі, так сни цікавіші, ніж на голому бетоні.

— І нирочки ціліші.

— Ага.

І тут зненацька Редьку понесло.

— От я сиджу і думаю, скільки одночасно цікавих всяких штук відбувається на землі, поки ми тут у темряві. Хтось стоїть на порозі велетенського відкриття в собі самому. Хтось на щось сподівається, когось чекає, і не може через це спати. Хтось сидить собі на березі океану в Ґоа і дивиться на місяць, і йому хрустить пісок на зубах, того він харкається і не встигає сказати дівчині, щоби вийшла за нього, а потім момент уже не той.

— А хтось у тій же Індії помирає з голоду, бо земля не родить від солі.

— …хтось купив собі купу нового одягу і тепер мучиться, що би то вдягти на найближчу вечірку, щоби добре виглядати в світських хроніках. Це, мабуть, моя сестра.

— …а хтось відчуває, що його зоря закотилася, що він старіє, і що єдиним другом лишився віскі, й що щастя можна купити. Спершу по 36 євро за пляшку, а потім усе за менше й менше, і щастя стає не таким якісним, зато гарантовано вставляє…

— …хтось нещасливо закоханий мчить світ за очі на машині, випиваючи каву на заправці й думаючи, ну коли це все скінчиться.

— …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.

— …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі — це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…

— В тебе забрали всі твої штуки.

— От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.

— Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.

— Та найтупіше заняття в житті.

— Ех, відразу видно, що ти — не буддистка.

Вони певний час помовчали.

— Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така — сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?

— Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип — і вже сидиш у раю будди Амітабхи, слухаєш Квіткову проповідь під баобабом. — Дордже позіхнув

і почав мостити соломку під стіною.

— Будда під баньяном сидів… — невпевнено вставила Редька.

— Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.

Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево — зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» — розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, — від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…

Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.

— Так от, слухай, що я сказати хотіла… — чогось зашепотіла вона. — Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.

— Вони не бухали ніби.

— Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.

— В сенсі? — Дордже нічого не торопав.

— Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.

— Нашо?!

— Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного — це ліпший засіб.

— А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…

— Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.

— Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.

— Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.

— Отрутка? Су… су — шо? — Дордже аж звівся на підлозі.

— Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена — від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.

— І ти, кажеш, в університеті вчилася? — Дордже не міг повірити в почуте.

— Ану тихо, давай послухаємо, — закрила дискусію Редька.

В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.

— Це що?! — притислася до Дордже Редька.

Він секунду слухав, а потім пирснув:

— Хропотять!

Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.

— Ану тепер полижи мені руку! — скомандувала Редька.

— Шо?.. — Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.