Капітан далекого плавання
Шрифт:
«Справа Фіуреску» поки що була для них найцікавішою — мала неабияке значення. Відчували, що доведеться зіткнутися з хитрим, підступним ворогом, що поєдинок буде лютим, безпощадним.
Отож Раду перетворився на Ніколає Стамате і поселився по сусідству з Лучіаном Фіуреску. Для досвідченого працівника органів державної безпеки квартира підозрілого може правити за психологічну карту. Але Раду здивував її незвичайний порядок — на столі, на поличці біля умивальника речі були розставлені ідеально. При наступних відвідинах не змінилося нічого. При такій педантичності власника квартири годі було сподіватися, що він залишить якийсь слід для звинувачення. Все ж Раду сподівався, що пощастить знайти якщо не прилад для проявлення мікроплівки, то бодай якусь пляшечку з відповідним розчином чи фотопапір. Марка, яку «заєць» підсунув Фіуреску в кав'ярні, могла бути мікроплівкою. Проте сподівання майора виявилися марними — не вдалося знайти нічого,
Уже десять днів Менеїле жив під чужим прізвищем, однак Лучіан Фіуреску не виявив себе жодним вчинком. На службу з'являвся акуратно, з сторонніми не зустрічався, лише деколи відвідував свою приятельку аптекарку.
— Обережний, мерзотник, — вголос проказав Раду, наливаючи ще одну склянку кави. — Що ж, наберемося терпіння…
Майорові його не позичати.
В ту ж мить різко задзвонив телефон. Раз, вдруге, потім безперервний дзвінок. Проте майор не поспішав брати трубку, бо знав, що його тут не шукатимуть ні шеф, ні Богдан чи будь-хто із оперативної групи, а коли б хтось із них і дзвонив, то лише умовними дзвінками. Він часто не знімав трубки, бо з перших днів переконався, що дзвонять здебільшого приятельки його «брата» Петре. В того інженера було стільки знайомих, що Раду набридло пояснювати кожній причину його відсутності. Інколи все ж доводилося відповідати. І цього разу Раду теж взяв трубку.
— Це квартира Петре Стамате? — почувся чоловічий бас.
— Так, це квартира Петре Стамате, та, на жаль, його немає — відряджений на кілька місяців у провінцію, — відповів Раду якнайувічливіше.
— А ви хто?
— Я його брат.
У трубці Раду почув глумливий сміх.
— Ви справді брат інженера?
— А ви надумали жартувати, пане. Недоречних жартів не слухаю і кидаю трубку! — обурився Раду. — А коли маєте передати щось для брата, то кажіть.
— Ні, ні… Не кидайте трубки, слухайте. Я знаю точно, що ви не брат інженера, але будьте пильні — через хвилину-дві одна пані спускатиметься по сходах, білява, немолода, з чорною валізкою, що становить для вас особливу цінність. Сподіваюсь, не проґавите такої сприятливої оказії. Бажаю успіху, пане розвіднику!.. — І невідомий повісив трубку.
Не раз доводилося Раду в найскладніших обставинах приймати блискавичне рішення, від якого залежав успіх справи, а то й власна доля, а тепер, коли невідомий на другому кінці провода обірвав розмову… В голові завирували думки. Отже, хтось його знає, і як розвідник він викритий. Якщо той невідомий — ворог, то його вчинок спрямований на компрометацію, але ж ішлося про біляву жінку, яка ось-ось має спускатися сходами вниз. А чи насправді вона спускатиметься? Можливо, той, хто дзвонив, намагається викликати його на саморозкриття? А може, то сам Лучіан Фіуреску придумав якийсь хитрий хід? А що як повідомлення правильне і невідомий просто продає свого супротивника?.. Раду знав з досвіду, що в діяльності підривних елементів усе можливе, та його завдання ясне — він повинен іти до кінця і ні в якому разі не бути викритим, на це неодноразово звертав увагу його шеф. Все ж, не осиливши спокуси, легенько прочинив двері, став прислухатися. На сходах почулися кроки. По цокотливих каблучках упізнав, що йде жінка, про яку повідомляв невідомий. Здалося, що він її вже десь бачив. Білява пані тримала в руці валізку, обтягнуту чорною шкірою. Правда, невідомий не сказав ще про одну істотну прикмету — та пані тримала в роті товсту, довгу сигару. Для того щоб порівнятись з тими дверима, де причаївся Раду, їй треба було спуститись ще на шість східців. Отже, за шість секунд майор мав вирішити, що робити.
«Де ж я бачив її?» — майнуло в його свідомості, і зразу визріло рішення, як діяти далі: коли вона тільки ступить на останню сходинку, він вийде їй назустріч і скаже: «Прошу пробачення за затримку, але в мене нема іншого виходу, необхідно вас познайомити з чимсь надзвичайно цікавим, що стосується вашої особи. Зайдіть до кімнати на кілька хвилин. Запевняю, це у ваших інтересах, пані». Але тільки-но він хотів було відчинити двері, як здогадався, хто була та жінка.
— Як це я відразу не впізнав тітки Аспасії? — здивовано прошепотів Раду.
Тепер виявляти себе було б безглуздям, адже вона могла також впізнати його. А тітка Аспасія тим часом промайнула повз двері й спускалася вниз. Трохи виждавши, майор відчинив двері й кинувся за нею. Та ледве він досяг вестибюля, як тітка Аспасія вийшла на вулицю й сіла в чорний лімузин. Машина з номером 83–79, біля якої гралася дівчинка, схожа на Інгрід, вмить зникла за рогом вулиці.
РОЗДІЛ 2
Двадцять сім років минуло відтоді, як він, п'ятнадцятирічний хлопчина, залишився самотній у глуху північ, жорстоко обдурений тіткою Аспасією. Пригадалося, яка вона
Двадцять сім років минуло з тієї ночі, коли він для неї обманув колійного обхідника і зупинив швидкий поїзд серед голого степу. Вірив, що, допомагаючи їй, дає можливість довести невинність дядька Шункеріке, та незабаром той Шункеріке теж обдурив його, спекулюючи на наївності та щирому юнацькому серці. Пригадався його вигляд у ніч втечі там, де вони ховалися в запущеному глинищі: блідий, з перекошеним від болю обличчям, у брудному, забризканому кров'ю одязі, Шункеріке був страшний. Наче й досі вчувається його шепіт: «Дорогий Раду, тільки тобі я завдячую своїм порятунком, ти так багато зробив для мене. Такого щирого юнака немає в цілому світі. Я зобов'язаний тобі життям і ніколи цього не забуду…» І він спершу повірив у ту брехню, а розпізнав душу Шункеріке тільки в останню хвилину, коли той, піднімаючись по мотузяній драбині на пароплав, прохрипів: «Якщо тебе схоплять прикордонники і ти хоч слово пікнеш про мене, то горе тобі буде!» Тітка Аспасія, хоч не погрожувала, а зникла, наче в тумані. Чого тільки не траплялося в житті з тих пір — Фане, Рокамболе, Горила, Інгрід, Вальтер..
Тітка Аспасія!.. Здавалося, та ніч поглинула її назавжди, та ось доля знову схрестила їхні шляхи. А куди ж зник дядько Шункеріке? Йому вдалося тієї шаленої ночі на чужому пароплаві покинути непривітну батьківщину. Де і як він закінчив свій життєвий шлях? Раду жодного разу не згадав ні про нього, ні про Аспасію. Після того як убивцю батька, німецького шпигуна Вальтера розстріляли перед строєм батальйону, він даремно намагався натрапити на слід Катіни. Поволі події тих років стиралися в пам'яті, затьмарювались туманом давнини обличчя, імена… Раптом знову виринула давно забута тітка Аспасія. Та чи тільки вона сама повернулась на батьківщину?
А де взявся невідомий чоловік, котрий дзвонив по телефону? Чи не був то якийсь вовкулака з минулого, що так, як і Аспасія, наважився схрестити з ним свою стежку відкрито? Правда, він нічого цікавого не сказав про біляву пані, лише натякнув на вміст валізки. Отже, особисто він не знає тітки Аспасії, її минулого і тієї ролі, яку вона зіграла в житті п'ятнадцятирічного хлопчини. Але ж невідомий знає його, знає, що під іменем Ніколає Стамате ховається майор безпеки Раду Менеїле, йому навіть відома мета, заради якої майор взяв чуже прізвище. Хто ж той чоловік? Може, якийсь спільник Фіуреску? Але ж для чого було потрібно попереджувати про пані? Навпаки, знаючи його наміри, вони могли непомітно сплутати всі його карти. Хто ж то міг бути? Може, тут нема ніякого зв'язку з Фіуреску і його компанією? А може, то якийсь ворог Фіуреску і йому конче хотілося, щоб у Аспасії відібрали валізку? А що в ній? Невже ота товста сигара в роті мала щось означати? Бо незвично зустріти на вулиці жінку з такою сигарою… З прикрістю Раду змушений був признатись, що тітка Аспасія і тут зуміла його обдурити.
Раду вчасно з'явився до шефа для рапорту. Там уже нудився Богдан, але майор не поспішав починати з ним розмову. В секретаріаті, перед тим як зайти до шефа, Богдан недбало кинув:
— Ти поводився, Раду, як роззява.
— Це чому?
— Про це ми ще поговоримо.
Шеф саме розмовляв з кимось по телефону, кивнув, щоб сідали. Всілись у м'які крісла й, поглядаючи на шефа, намагалися відгадати з виразу його обличчя, якої він думки про останні події, але даремно. Про те, що стосувалося його самого, Раду не дуже хвилювався. В полковника Жолдіша була одна дуже цінна риса — він умів настільки тактовно поводитись, що підлеглі, викликані для рапорту, не втрачали самовладання навіть тоді, коли наперед знали, що доручену їм справу зробили не так, як слід. У подібних випадках полковник робив зауваження настільки вміло, що винні швидко переконувалися в заслуженій критиці. Він ніколи не нав'язував своєї думки, а завжди враховував конкретні обставини, яких не можна було передбачити. Тому всі підлеглі ставились до свого шефа з любов'ю і повагою. Полковник був у військовій формі, що траплялось не кожного дня. Щоразу, побачивши шефа в мундирі, Раду зауважував, що він йому дуже не личив і тільки підкреслював, наскільки полковник цивільна людина. Мабуть, Жолдіш сам це добре знав, бо найчастіше вдягався в елегантний цивільний костюм. Та як би він не вдягався, всім своїм виглядом він був дуже схожий на англійського письменника Джона Голсворта. Ставний, широплечий, з пронизливим поглядом і високим відкритим чолом, з тонкими губами та злегка роздвоєним підборіддям — саме ці риси надавали йому разючої схожості із згаданим письменником. Обличчя полковника було таке виразне, що навіть ті, які не бачили фотографії того письменника, чомусь завжди чіпляли полковникові прізвисько «англієць».