Капелан Армії УНР
Шрифт:
встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор
– окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже
духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з
польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог
зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з
Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти
з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.
– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав
свої
– Та й головні наші урядові установи також там.
З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем,
з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський
стоптав немало курних доріг по всій Україні,
а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги
стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських
Іван КОРСАК50
козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства,
заснування братств і створення Української
церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород…
В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у
середині березня двадцять першого року про це говорили
духівники на своєму з’їзді. Українську церковну
раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з
перших питань, яке розглядала рада, було затвердження
тексту поминання влади Української Народної Республіки.
А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко,
пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського
обирають головою Братства святої Покрови, головою
Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в
українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де
вчиться дітвора українських емігрантів.
За благословенням організувати курси військових
капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського,
який отримав повноваження Першоієрарха
Православної церкви у Польщі.
– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати
людина військова, – зауважив практичний архієпископ,
що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися
над цим?
– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський.
– Наш уряд рекомендує генерала Загродського,
добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим
командувачем у Зимовому поході.
– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань
мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед
польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю
рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та
51
що він, старий революціонер, не може укоськати своїх
супротивників. Хай би діяв, як я…
Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя
суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері
місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише
на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не
озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе
ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що
число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся,
нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.
– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, –
хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла
нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для
прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита
Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще
числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався
собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає
про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з
надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду
переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до
розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й
іншим наука затямилася.
– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці
про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного
оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта
своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.
– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не
озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої
великої справи.
Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та
Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а
Іван КОРСАК52
Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка.
І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме
не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.
Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть
стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг
кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну.
Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток,
круто обернувся в той бік, звідки стріляли.