Капелан Армії УНР
Шрифт:
у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав
із-за них, немов з-за паркана.
– Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось
прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?
– Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про
дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов
до справи.
Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною
й дітьми вчора тільки
готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно
його цікавило все й одразу – отець Павло Пащевський в
табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка
Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця,
залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою,
39
певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете
».
Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках
та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває
армія після поразки, якої могло і не статися: було військо,
був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки
західні держави від української справи, – вмили й навіть
не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від
тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і
кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню,
не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській
печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.
– А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів,
особливо поза армією? – нове запитання міністр
раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий
частокіл.
Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…
Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит
Смарагд, що при одній згадці про богослужіння
українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто
з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри
з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись
такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського
краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина,
служить тільки Богові й людям – то про нього розказуватиме
молодий священик, що по висвяті їхатиме у
свою парафію.
– Тебе покликав народ, – передавав священик слова
наставлення Іноземцева. – Покликав для праці на
ниві Його, на добро твого многостраждального народу.
Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами,
молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві,
що він посилає вас… Ми повинні разом
Іван КОРСАК40
Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі
Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви
кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.
Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю
до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на
праве діло, Боже діло…
Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став
говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність,
а то й розгубленість серед якоїсь частки православного
духівництва.
– Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися,
– отець Павло з цікавістю біг очима корінцями
книг на столі в Івана Івановича. – Досвітком приходський
священик прокидається і не знає інколи, як звати
буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього
почує. А з українською богослужебною літературою взагалі
чорний день…
– Ту біду ми давно відчуваємо, – професор став гортати
ваговитого записника, мов десь там нотувалася на
проблему вичерпна відповідь. – Дещо, ви пам’ятаєте, ми
робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного
видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство
в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого
руху.
У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись
мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.
– Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у
редакції газет, громадським організаціям, – перегортав
уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого
записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.
– Ось підтвердження нашій розмові.
Професор простягнув Пащевському аркуша, й
отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці
41
книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої
роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим
заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями
заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що
наша побіда не за горами»…
– То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, – Огієнко
перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі
в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.
– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити