Капелан Армії УНР
Шрифт:
Ніхто не ворухнувся, ніхто й кроку не зробив.
– Дякую вам, – вже упівголоса вимовив командувач,
обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пітьмі.
Чотирма похідними групами вирушала армія в ніч,
в чорну безвість, де однаково могла таїтися слава чи
смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя,
видавалося, не вартувало нічого і де те, маленьке, інколи
могло вирішувати
Отець Павло Пащевський розпочав передпохідний
молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досі
в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщині, в Арделівці
на Херсонщині, у церквах Києва і навіть просто на
Софіївському майдані, але ось так опівночі, під похмурим
небом, під загрозливо навислими чорними з легкою
синявою хмарами, які, коли б не зимова пора, могли скидатися
на передгрозові – так ще не випадало ніколи Пащевському
відправляти.
– Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя,
як вона на небі, так і на землі, – вторили за отцем Павлом
тисячі вуст, в однодушному єднанні читали молитву:
вони просили заступництва неба, того неба, під яким
зродилися й виросли, волі Божої на землі, тої землі, що
вдячно знала їх черстві мозолі на порепаних і почорнілих
від тяжкого труда затверділих, мов кам’яних долонях,
а ще знала полинно гіркий їх піт, який навіть витерти з
чола інколи не випадало, тої землі, яка з дикого поля ставала
плодючою і благодатною, колосилася важким стужавілим
колоссям, що аж віддзвонював у переджнив’ї на
гарячих вітрах, тої землі, яку хотіли б вільну і не відаючу
наруги передати дітям, онукам і правнукам, тої, в якій
9
упокоїлися їх прапрадіди, і в якій, як настане пора, самим
тихо лягти на довічний спочинок; не раз і не два
у найщирішому молитовному поєднанні отець Павло
перебував зі своєю паствою, але зараз настало незнане
ще досі єднання, істинно однодушне, коли не з холоду
й зимової сирості густішала кров і стягувалася шкіра
на тілі.
– Благословляю вас, – хрестив побратимів отець.
– У многотрудний цей путь рушаю з вами і я, протопресвітер
Української армії, рушає протоієрей Василь
Сукачів, отець Микола Маринич. Маємо стати ми
в помочі духовній та моральній, бо завше отці були
зі своєю паствою, маємо освідомлювати також люд
український у правдивості святих наших змагань з
лютим ворогом.
А як рушило військо, то просили вояки, шануючи
сан і літа
– Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже
мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого.
Ще не скували землю морози, струнами натягувалися
посторонки і рвали жили нещасні коні, витягуючи
вози з калабань, але колона, хоч і поволі, просувалася,
колона рухалася в чорній пітьмі розквашеними і немилосердно
розбитими ґрунтовими дорогами.
«Боже, яка тільки сила віри має бути в цього люду,
– думав Пащевський, з трудом витягуючи ноги з накислої
за осінь землі. – В запілля сорокатисячної вимуштрованої,
щедро Антантою озброєної і добре оплаченої
денікінської армії йде вчетверо менше військо. Але
з того вояцтва три четвертих боліє на тиф, та ще слід
відняти немуштрованих козаків, обслугу возів… Добре
було б, аби тисяч три здатні йти у бій. Мабуть, тяжче
за всіх щойно одужалим та легко пораненим; он місить
Іван КОРСАК10
болото напіводягнений на таку пору хлопчак, шматтям
якимось ноги замість чобіт обмотані, а в сусіда його
визирають із розлізлого черевика голі пальці. Це ж бо
госпіталь на колесах, який вирвався щойно з «трикутника
смерті», коли Червона, Добровольча і польська
армії лещатами затисли українців з різних боків. І цих
дітей, рідкісної відваги і самопожертви, нетямущий Захід
кинув напризволяще – Антанта не дозволила ввезти
в Україну навіть медикаменти та санітарні матеріали,
закуплені урядом УНР в Американської ліквідаційної
комісії…»
Цілу ніч, ніч з 6 на 7 грудня 1919-го, йшло під похмурим
небом військо, йшло, наскільки було можливо,
тихцем, остерігаючись запалювати факели чи інші вогні,
клекотали на вибоїнах запізнілим буслиним ключем
вози, товкли мучену накислу дорогу тисячі ніг. Вже під
досвіток, як засіріло на сході, наздогнав Пащевського засапаний
підстаршина.
– Отче, там наш козак помирає…
Отець Павло зупинився і виждав з підстаршиною,
допоки мимо них, хилитаючись на вибоях і бризкаючи
багнюкою, проїхало кільканадцять підвід. Біля вмираючого
ще клопотався лікар, що вистудженим голосом вговорював
хворого і тицяв тому якусь пігулку.
– Не треба, – не згоджувався хворий, ще зовсім молодий,