Капелан Армії УНР

Корсак Иван Феодосеевич

нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з

перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому

не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі

отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит

тільки головою рвучко крутне, мов від раптового

нападу зубного болю.

– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський,

сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав

у кількох примірниках

і розвіз особисто по редакціях

Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець

митрополит Платон, вкупі з організатором

25

чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм

Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами

заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор

архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед

очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували

Українську Народну Республіку.

Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго

чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю

площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий

люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті

дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос

сивого архієпископа:

– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це

голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали

мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився,

виріс, мовою котрого співав…

А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ

владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням,

а хто з погано прихованою злістю й шипінням

гортали сторінки газет:

– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не

може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу

перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса,

чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком

і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним

інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.

Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся

православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні

ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої

предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор

церковної історії.

Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика

плете селянин постоли, плів московський посланець

Іван КОРСАК26

з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги,

щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику,

аби лиш усунути

від роботи Собору, спробували виманити

в Москву.

– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до

патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит

Платон, штрикнувши настороженим поглядом

владику Олексія.

– У мене про це немає жодного документа, принаймні

якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.

– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував

взяти Платон.

– Ні, не надходила.

– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах,

при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував

раптом російський гість. – Але я певен, що небавом

її одержите.

І подає указ московського синоду. Архієпископ біг

рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву

і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати

свою особливу думку?

– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів,

– повернув те добро він митрополитові Платонові.

– Я не боюся ніяких погроз.

Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву.

Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом

Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної

церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього

Собору.

– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор

представників від Грузинської і Румунської православних

церков, – доповідав отець Павло.

– Від якої Грузинської?! – витріщився московський

митрополит, то ж бо він був недавно екзархом Грузії і

27

саме його попросили чемно їхати собі додому; митрополит

гарячкував помітно і не зважив на правила доброго

тону не перебивати промовця.

На мить у залі серед делегатів ради запала тиша, одні

затамували подих в очікуванні, чи знайде достойну відповідь

отець Павло безцеремонному і нарваному гостеві,

іншим забило дух від обурення – московський патріархат

не визнає відновлення автокефалії Грузинської

церкви, а Київ у такий спосіб оприлюднить думку про

чинність рішень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12

березня 1917 року після більш ніж столітнього поневолення

духовенство Грузії ухвалило відновити свою непідлеглість

Москві. Після завоювання Росією Південної

Бессарабії та Молдови Румунська церква теж втратила

незалежність і мали пройти ще довгі й бурхливі роки,