Капелан Армії УНР
Шрифт:
від цих двох концертів, які були годинами чистої радости…
З перших акордів губиться почуття реальности,
забуваєш убогу землю і переносишся уявою в
якийсь святий храм, де празнується чудесний культ
вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських
народів найближче підходять до нас темпераментом,
і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті
безнадійности, вони не мають «покаянного стилю»
російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш
не раз викликала у мене згадки про наших прегарних
композиторів XVI віку».
Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому
від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої
газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів
Іван КОРСАК14
має силу перемоги, то брати українці мають бути горді,
– вони завоювали своїми піснями Льєж».
Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні
зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився
навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати
Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні
Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на
якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на
великі життєві шляхи.
Дороги, дороги, дороги…
Залізницю Козятин – Вінниця, безперестанно курсуючи,
охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без
втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили
станції Голівка і Голеандра.
На станції отець Пащевський побачив знайомого уже
підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом,
майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки:
Шотландське військо зайняло
Англійців під горою,
Нема рятунку їм, нема, –
Складають долі зброю.
Підстаршина переможно у високо піднятих вгору
руках тримав, щоправда, не здобуту зброю, але не менш
важливу здобич – в одній руці були новісінькі чоботи,
в другий, судячи з усього, білогвардійський кітель. На
цих станціях українське військо захопило два ешелони
Добровольчої армії з одягом. взуттям та іншим таким
потрібним майном для бійців.
Доки вояки здирали з себе ганчір’я, з якого не вивітрився
як слід ще запах пороху «трикутника смерті»
і перевдягалися в обмундирування хай і ворожої армії,
зате новісіньке, з сусідньої станції телеграфіст
у штаб Денікіна панічну телеграму: «Разбитая нами
Украинская армия оказалась у нас в тылу».
15
І знову в похід, і знову Пащевський відмовить в проханні
вояків підсісти на будь-яку підводу – так і йтиме він
усі дві тисячі п’ятсот кілометрів, які суджено буде здолати
того Першого Зимового… Стрімкий бій за Липовець,
і ось уже отець Павло вітає бійців зі здобуттям першого
повітового міста. Щоправда, не обійшлося також, як
часто-густо в житті трапляється, без гірчинки. Стрімко
і несподівано через день захопили Ставище – там якраз
перебував штаб армії генерала Бредова, недавнього завойовника
Києва, того самого генерала, що так гонорово
заявляв: «Київ – мати міст руських, він ніколи не був
українським і не буде!» Заскочені штабісти метнулися в
паніці вусібіч, а от Бредова виручив автомобіль. Кіннота
полковника Дяченка рвонула за подарований Антантою
«ролс-ройсом», сперш удача посміхалася кіннотникам,
ось-ось вже наздогнати мали, але далі дорога пішла з
гори і врешті авто в густому до того ж тумані вдалось
відірватися і втекти.
Самовпевнений подільський губернатор, як виряджав
дев’ятого грудня з Вінниці ешелони для білих на
фронт, то гонорово хвалився: «С украинцами наконец
покончено. Сейчас у нас один враг – большевики, и с
ними то мы справимся. Богатый край рассцветет под
управлением русского правительства». А вже одинадцятого
грудня він втік до Одеси.
Зима набувала узвичаєних споконвіку прав, але армія
рухалася, прощупуючи шлях невтомною кінною
розвідкою, і рідко на одному місці спинялися більше,
аніж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх
стрічали стривожені очі в щілинах ретельно завішених
вікон, бо влади мінялися мало не щотижня, а то й кілька
разів на тиждень – коли ж роздивились нарешті ті очі, то
розвиднювалося на лицях:
Іван КОРСАК16
– Та то ж свої! Он і батюшка з ними.
Вибігали на вулиці, несли харч воякам, яка хата і чим
багата.
– Беріть, більше днів, ніж ковбас. Ще дорога вам,
певне, далека.
А от зброєю ділитися не вельми спішили. М’ялись
дядьки, за вухом чухали.
– Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться.
І не знаходилося у всенькому війську бурмотуна, що