Кайдани для олігарха
Шрифт:
Душман кивнув і одним духом перехилив шклянку.
— Пішло як брехня по селу! — вдоволено сказав він. Тоді глянув на нас із Барабашем. — А ви як ся маєте, братки?
Я безцеремонно забрав у Барабаша коритце з ікрою і, заче-берхнувши повну ложку, насилу запхав її до рота.
— Вигнали нас, на хрін! — сказав я, проковтнувши ікру.
— Отака нам дяка за вірну службу! — вкинув Барабаш і собі. — Ідіть, кажуть, к їдрьоній матері, щоб вами тут і не смерділо… й більш на очі не потикайтеся!
Душман похитав головою.
— Ну, — сказав він, — це щось нечуване — таких двох бійців прогнати! Так
— Ну, — сказав я, наминаючи ікру. — Хоч на біржу тепер звертайся!
— Робота потрібна? Я глянув на нього.
— Браток, — сказав я, обводячи рукою стіл, — поки гроші єсть — будемо пити, гуляти…
— … та баб жарити! — докинув Барабаш.
— Ну, це саме собою! Так що про діла говорити не будемо. Будемо пити, як треба — морду кому-небудь бити… Ану давай нашу дембельську! — кивнув я Барабашеві, й ми заревли в дві горлянки:
Будем пить и гулять,будем девок ласкать,будем службу свою вспоминать!Душман зареготав. З-поміж усіх биків і одморозків найдужче він поважав мене — либонь, за те, що якось на розбор-ках я переламав йому ключицю.
— Ну що ж, — сказав він, — пить так пить! Але як надумаєшся, то задзвони мені на мобільний. Мені все згадується, як ви працювали в охороні того банкіра… коли мої люди хтіли його прибрати! Я зуглядітися не встиг, аж тут бах-бах — і всі валяються горічерева.
Я поплескав його по плечу.
— Друже, ми з оцим дядьком, — я показав на Барабаша, — варті взводу десантників!
— Кожен, — підняв пальця Барабаш, — взводу вартий!
— Ти думаєш, це такий собі обревок, — я знову кивнув на Барабаша, — котрий вміє тільки горілку пити й дівок жарити? Цей чолов'яга воював у спецназі… він всеньку Анголу пройшов з кінця в кінець!
— Ну? — не повірив Душман. Тоді з інтересом подивився на Барабаша. — А як же ж воно, в тій Анголі?
— Те саме, що й в Україні! — буркнув Барабаш. — Тільки люди чорні… а життя однакове — голод, хвороби та бідність кругом!
— У полоні був! — сказав я Душманові. І до Барабаша: Ану розкажи, як тебе взяли!
Барабаш махнув рукою.
— Та… що розповідати! Напився їхньої горілки з проса та заснув на березі річки. А ці чорти з УНІТА підібрали та завезли пірогою чорті-куди… вони ж під базою вдень і поночі ошивалися!
— Ну й що?
— Прокидаюся… що за хрін: темно кругом і мавпи кричать! Ну я стріху продер, виліз… у них, правда, варта стояла, не те, що в комуністів — ті навіть зброю чистить лінувалися! Замочив я вартових, автомат забрав, — Барабаш гірко зітхнув, — і пішки, через джунглі, — назад! Півтора місяця йшов.
— А що ж ти їв? — поспитався Душман.
— Кобрів, — сказав Барабаш, налягаючи на ікру. — Добрі дуже.
— В джунглях з голоду не пропадеш, — сказав я. — Щоб спецназівець — та пропав з голоду! Та ти ж сам у дешебе служив, знаєш…
– Їсти, — сказав Барабаш, — можна все! Гусінь, черв'яків, жуків, мишей… але кобри, звичайно, найсмачніші! Я їх так полюбив, що й на
— Ну ти даєш! — покрутив Душман головою.
— Даємо, — неуважно сказав Барабаш, роззираючись по залі, — ще й як… Для того ж ми й живемо, щоб якусь хріновину встругнути!
У ресторані було завізно. Чутно було різноголосий гомін, у повітрі кучерявився пахучий дим дорогих цигарок. Оркестра на естраді грала тиху, сентиментальну мелодію.
– І що його встругнути б оце! — замислено сказав Бара-баш. Тоді перевів погляд на мене. — Може, стрельнути пару разів у стелю?
Я показав йому кулака.
— Гм… — сказав Барабаш. Випите давалося взнаки, і його нестримно тягло на подвиги. — А що ж укоїти?
— Залізь он в акваріум з рибками! — порадив Душман. — Охолонеш трохи, й нам буде на що подивитися!..
— Ні, — покрутив головою Барабаш, — це не те… О, придумав!
Він підвівся й, не кажучи нам і слова, почвалав до естради.
— Куди це він погріб? — здивувався Душман. Я знизав плечима.
— Хрін його знає… щось у голову стрілило!
Барабаш поминув крайні столики й, незграбно видершись на естраду, перевальцем підійшов до мікрофона. Оркестранти перестали грати й повитріщалися на нього, не знаючи, як бути далі. В залі теж стало дуже тихо.
— Гей, ви, — ревонув Барабаш, обернувшись до оркестри, — грайки… ану реп врізали! По-бистрому, е?
Музиканти сиділи ні в сих ні в тих.
— Ну че, суки, не пояли?! — заревів я на всеньку залу. — Если братан сказал — значит, делайте, на хрен!
— Борзые, да?! — заревів Душман і собі. Оркестра все мовчала, й він підвівся на всенький зріст, підсмикуючи рукави свого вечірнього костюма. — Так, щас фейсы будем чистить, блин! Воха, разберись!
З-за сусіднього столика, де сиділи охоронці Душмана, підвівся спортивного штибу зарізяка з якоюсь ґудзуватою головою. На його мармизі читалася лиховісна, жорстока радість.
Музиканти тут же притьмом похапали інструменти й через пень-колоду вдарили якийсь примітивний реп.
— Руська народна, — оголосив Барабаш, узявшись обіруч за мікрофон, — блатна хороводна… «Ой коли ж ми наїмося тюльки з головками!» А точніше — пісня про свиней!
Реп ритмічно бився під стелею, й разом з ним почав тупцювати, вимахувати руками й крутити головою Барабаш — як ведмідь на гарячій сковороді, ото так!
Люди, не бийте свиней,Бо свині кращі за людей!Людина може украсти чи вбить,Свиня ж не може цього зробить!Хлопці з дівчатами йдуть,Пляшку в кишені несуть,А цуцик з-за тину кричить:«Свиней треба, хлопці, любить!»