Кайдани для олігарха
Шрифт:
Я вимкнув телефон і, зітхнувши, сховав його в кишеню. Тої ж миті Більбонськиий глянув на мене й загарчав.
— Ти… — почав було Барабаш. Я поклав палець на губи.
— У приміщенні хтось є! — пошепки сказав я йому.
— Ну! — здивувався Барабаш.
Я дістав з наплічної кобури парабелум і штовхнув запобіжник.
— Де? — поспитав я Більбонського.
Він тицьнув носом на двері, котрі провадили в глибину приміщення.
— Багато?
Більбонський гавкнув.
— Гостей у тебе не було? — поспитав я Барабаша. — Дівок яких-небудь?
— А що?
— Собайло дає знати, що
Барабаш вдарив себе кулаком по лобі.
— А-а, — сказав він, засовуючи свого макара за пояс, — так це ж Зоряна! Тьху на тебе, скотиняко!
— Ти про що? — витріщивсь я на нього. Він загилив ногою двері у вітальню.
— Де це вона… а осьдечки ж, глянь! Зорянко, на-на! Іди сюди, моя кицю!
Більбонський напружився, готуючись до стрибка.
— Сидіти! — сказав я йому. Тоді зайшов до вітальні й став роззиратися довкруги.
Кімната мала такий вигляд, наче в ній мешкала свиня. Стіни були голі, на долівці валялися порожні пляшки, бляшанки з-під рибних консервів і упаковки од «Кіті-кету». В кутку висіла боксерська груша, а коло неї бовваніла штанга з повним комплектом дисків. Тут же стояли й двопудові гирі. Більше в приміщенні не було нічого.
— То де ж ця Зоряна? — поспитав я. Більбонський погрозливо загарчав.
— А осьо ж! — вигукнув Барабаш, витягуючи з кутка якийсь грубелецький канат. Тоді повісив його собі на шию. — Красіва, еге ж?
Люди добрі, в мене й очі рогом полізли! Довжелезна оливково-жовта змія поволі обкручувалася довкруг цього п'яного обревка, й її лускатий тулуб лиснів у світлі електричної лампи, наче відполірований.
— А т-ти ж моя мармулєточка! — сказав Барабаш, цілуючи її в писок. — Ти ж дєвочка моя ненаглядна!
Я отямився й покрутив головою.
— Слухай, що це ти притяг до квартири? Та це ж анаконда… річковий пітон!
Барабаш махнув рукою.
— Уяви собі, — він підійшов до мене, й анаконда насторожилася, войовниче висунувши свою банькату голову з-за його довбешки, стриженої під нуль, — іду якось увечері підземним переходом… глип — стоїть якийсь чолов'яга, й ця зміюка в нього на шиї. Чуй, каже, командір, — пітон треба? Я глянув, і так вона мені понравилася… а вмазаному, сам знаєш, море по коліна! А як же ж звать, питаю. Зоряна, каже. Та ти не бійся, вона од якогось крутого втекла та в нас у під'їзді бігала… а люди лякалися, то я зловив. Я, каже, в Нікарагуа воював, а там пітонів усяких до гибелі, то я знаю, як з ними треба! А чого ж, питаю, Зоряною назвав? А в мене, каже, жінка Зоряна… така змія, що цій треба вчитися в неї!
Я взявся за голову.
— Дядьку, а ти уявляєш, яка вона виросте?
— А яка ж?
— Чоловіче, вони п'ятнадцять метрів завдовж сягають! Одного чудового дня вона просто ковтне тебе й буде перетравлювати два місяці! Ти що, здурів?
Барабаш погладив анаконду по голові.
— Зоряна мене ковтне? Ну ти даєш! Вона мене так полюбила, що ми й спимо удвох. Ото залізе під ковдру, згорнеться в клубок… а голову мені під пахву — й кімарить собі, як дитина!
— Добра дитина! Метрів зо два, либонь?
— Три з половиною! — гордо сказав Барабаш.
— То ти її хоч годуєш?
— Та певно ж! Зразу давав «Кіті-кет», але він їй
— Вона й тебе колись влупить — і не облизнеться! — сказав я. — Ну, то воно, може й добре — одним йолопом на землі буде менше!
У передпокої пролунав дзвінок.
— О, — потер долоні Барабаш, — соски наші приїхали! Ану ж бо, глянемо, що за товар нам привезли ці обревки!
Першим до квартири ввалився кремезний бецман з винятково дурною фізіономіє. На сходовому майданчику чутно було якийсь шепіт і хихотіння.
— О, — сказав бецман, розглядаючи нас із Барабашем, — щось знайоме! Із бригади Кошмана, еге?
Барабаш грізно скорчив свою звірячу мармизу.
— Ти баб давай, а не язиком ляпай! Поняв?
– І хутчій! — докинув я й собі. — А то сперма вже до горла підходить!
Бецман простяг руку.
— По сто баксів з рила!
— А соски?
— Зразу гроші, а потім соски! Правил не знаєте? На сходовому майданчику знову захихотіли.
— Не поняв? — поволі сказав я. — Блатний, еге? Сильно вумний, еге?
— Бакси гоніть! — вперто повторив бецман.
— Які… які ще бакси, на хрін! — витріщився на нього Барабаш. — Ми ці… як на них… ветеринари! Афганістану которі, поняв? Ми в голову поранені, на хрін!
— Нам безплатно положено, блін! — сказав я, заходячи бецманові за спину.
Він блискавично розвернувся, завдаючи мені удару п'ятою, але Барабаш зловив його за ногу й, крутонувши, повалив додолу. В передпокої розляглося ревіння; я рвонув двері на себе й віч-на-віч зіткнувся з іще одним охоронцем, котрий спробував було зацідити мені в перенісся; ухиляючись од атаки, я захопив його зап'ястя обома руками, обернувся й, вивертаючи плечовий суглоб, завдав його лікоть собі на плече. Больовий шок наступив миттєво: харцизяка зойкнув і тут же звис на мені наче лантух.
— Заходьте, киці мої солодкі! — посміхнувсь я дівчатам. Вони дивилися на мене й мовчали.
— Не поняли, на хрін?! — гаркнув з дверей Барабаш. — Так зараз фейси будемо чистить!
Я відпустив охоронця, й він м'яко повалився на підлогу.
— Не лякай мені зайок… білочок наших маленьких! — сказав я Барабашеві. Тоді знову посміхнувся. — Не бійтеся, кішечки, — бить вас ніхто не буде! Ми хоч і в голови поранені, але ж нас лікують!
Першим, кого я вздрів у передпокої, звичайно ж, був Більбонський. Він сидів біля охоронця й, вищиривши свої зубиська, пантрував за кожним його рухом. Драб валявся на підлозі лицем униз і по сто баксів з рила більш не вимагав.
— Що ти йому зробив? — поспитав я Барабаша.
— Ногу трохи пошкодив… до весілля загоїться! А ти свого обревка замочив, га?
Дівчата дивилися на нас і дригоніли, мов у лихоманці.
— Перелом ліктя, — я стусонув носаком бецмана, котрий лежав на підлозі. — Ти, обревку… вставай, на хрін! Забирай свого друга, й щоб тобою тут більш не смерділо, втямив?
Коли двері зачинилися, Барабаш чимдуж ляснув одну з дівчат нижче спини.
— Оце зад! — вдоволено заіржав він, потираючи долоні. — Ану гаття, лошиці… зараз буде вам груповий секс із цим самим… садомазохізмом і цею самою… зоофілією вкупі!