Кайдани для олігарха

Кононович Леонід

— Х-хуяк! — гаркнули ми утрьох…

…і, наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бордюр опускається на його квадратну довбешку, як помалу починає зміїтися по ньому темна кривуляста тріщина, котра дедалі ширшає й ширшає, — аж зненацька блок репнув і розвалився навпіл, наче кавалок пресованої макухи.

— Ні хріна собі! — видихнув хтось позаду.

Я озирнувся. Довкруги вже чорніла юрма. Люди мовчали й, пороззявлявши роти, дивилися на Барабаша. Він жбурнув половинки бордюра під огорожу й, почухавши маківку, зверхньо зиркнув на нас із паруб'ягою.

— Отак треба робити… поняли, обревки? А то знайшли

чим хвалитися!

Серьога Циплаков отямився й закрив рота.

— Ну, нічого… нічого! — поспішно сказав він. Тоді обернувся до юрми й замахав руками. — Ану розійшлися, в темпі! Бігом, бігом… кому сказано! Каскадерів не бачили, чи що? Немає тут на що дивитися, це репетиція фільму… «Человек падает в пропасть» називається, поняли?

Я штурхонув Барабаша в спину.

— А ти молоток, братухо! — сказав я паруб'язі, дико посміхаючись. — Хай-но я ще зайду, так потренуємося в цьому ділі…

— Давай… давай! — сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи нас уперед. — Ходімо звідси хутчій… а то весь базар збереться!

— А силенно я вгатив, еге? — поспитався Барабаш, коли ми звернули в бокову алею.

Серьога Циплаков з сумнівом зміряв його очима.

— Слухай, братан… а це саме, голова не болить в тебе, га? Барабаш дико зареготав.

— Що ж тут може боліти, Сєрий? Це ж костомаха… костомаха, поняв? — він постукав себе по черепу кісточками пальців. — Об неї ломом гили — і хоч би хрін!

— Це, — утрутивсь я, — називається шіварі! Мистецтво розбивання предметів кінцівками. Барабаш головою фундаментний блок розвалює… а ти кажеш!

— Ну! — гордо потвердив Барабаш. Серьога Циплаков почухав потилицю.

— Гаразд, — озвався він урешті, — давайте краще місячні збирати…

За годину ми обійшли весь базар і напхали цілу торбу грошей.

— П'ятдесят дві тонни зелені! — підсумував Серьога Циплаков. — Ніштяк?

— Ніштяк! — поготився Барабаш.

— А ще ж оренда щомісяця дає більше ста тисяч! Але оця війна з одморозками з'їдає всі гроші… — Серьога Циплаков подумав. — О, ходімо подивитеся на іще одного придурка!..

– Інтересного? — поспитав Барабаш. Серьога Циплаков покрутив головою.

— Не те слово, братан! Ти охрінієш буквально, поняв? Ми спустилися головною алеєю й вийшли до воріт.

Хилилося за полудень, і народ пливом плив на базар. Біля воріт стояла ятка з касетами й на всю горлянку репетував магнітофон. Трохи далі стовбичив якийсь волоцюга, — в подертому пальті й із оберемком віників під пахвою.

— Здоров, батя! — Серьога Циплаков так ляснув його по плечу, що той аж захитався. — Віники продаєш, еге?

Волоцюга зизом подивився на нього.

— А тобі що?

— Він сьогодні не в гуморі! — пояснив нам Серьога Циплаков. І до волоцюги: — А хто ж пролетаріят буде визволяти?

Той випростався, і його маленькі темні очиці зблиснули, мов дві жарини.

— Вже все готово! В цьому році я починаю реорганізацію суспільства.

— Проект, значить, уже розроблено? — поспитався Серьога Циплаков, непомітно підморгуючи нам з Барабашем.

— Розроблено, причому в деталях! Основа проекту: відміна заводів, фабрик, автомобілів, поїздів… одне слово, техніку — на смітник! Це все, — волоцюга повів рукою, показуючи на багатоповерхові будинки, що бовваніли над базаром, авта біля воріт, намети потойбіч огорожі, — ми ліквідовуємо.

І

всіх — на землю! Я заявляю: кожен отримає стільки землі, щоб можна було прогодуватися! Плуг у руки й заробляй сам собі на хліб. Інших професій не буде. Інженерів, політиків, журналістів не буде. Комерсантів не буде теж! У полях будуть комуни, і там житимуть хлібороби. Виростив урожай — їж! А не хочеш вирощувати…

— А й справді, — сказав Барабаш, з цікавістю міряючи його очима, — ну ж бо хтось не захоче робити?

Волоцюга стрепенувся.

— Не хочеш… за-ста-ви-мо! В комунах будуть спеціяльні люди, котрі каратимуть палицями ледарів і нероб. Злодіїв, хуліганів і вбивць будемо вбивати. Вбивати будемо й тих, котрі займатимуться науками. Ніяких шкіл, ніяких інститутів, ніяких академій… земля — головне, решта від лукавого. Стало дитя на ноги — у поле його, і хай привчається до роботи. Я заявляю: в комунах не буде ніякої медицини! Від землі йде цілюща енерґетика, так що ліки відпадають. Люди взагалі нічим не хворітимуть. Вони будуть високі, здоровезні… чоловіки — три метри на зріст, жінки… — він подумав, — … трохи менші. Шлюби відміняються раз і назавжди. Захотів жінку — вибирай, котра тобі до вподоби, й веди у свою казарму. Простіше все буде, ніж зараз!

Поруч пройшла дівчина з величезним рябим псом. Волоцюга провів її поглядом, і його лице потемніло від гніву.

— Собак оцих ми відмінимо як ворогів народу! Люди в комунах розводитимуть корів, свиней і верблюдів. Собаки — це дармоїди, їх ліквідуємо в першу чергу. А шкури оддамо жінкам, хай носять узимку… а що — тепло, гарно… ух!

Серьога Циплаков штурхонув мене під ребра.

— Диви, — сказав він пошепки, — ще один придурок іде! Цей прозивається Мефістофель. Ох і зчепляться вони зараз!..

Через трамвайні колії простував кощавий чолов'яга з сумкою на плечі. Він підійшов ближче, і я ледве стлумив у собі подивований вигук: трикутне лице з сатанинською гримасою, хижо загнутий ніс, вузькі пронизливі очі, в котрих жовтим полум'ям хлюпочеться шал, — цей суб'єкт і справді схожий на чортяку!

— … пропаганда серед робітничого класу! — вимахував руками волоцюга. — Я заявляю: ліквідація машин і перехід на землю звільнить робітничий клас від експлуатації! На безкраїх полях майбутнього існуватимуть хліборобські комуни, в яких житимуть вільні щасливі люди, котрі будуть рівними не лише за статками, але й інтелектуально. Не буде ні розумних, ані…

Мефістофель торкнув його за плече.

— Ти що це тюльку травиш, га? Тобі що, в глаз дати? Серьога Циплаков заспокійливо поплескав його по шиї.

— Ну-ну, не треба нервувати! Якісь проблеми, еге? Мефістофель закинув голову назад, і його лице зробилося

пронизливе й гостре, як бритва.

— Біда, братан… біда! Я оце щойно ЗВІДТИ.

— З Марса?

— Та з якого, в дідьчої матері, Марса! — Мефістофель гостро подивився на Серьогу Циплакова. — Вище бери… я на сьомому рівні був! Там витають безплотні субстанції… от вони й викликали мене до себе! Та як взяли за горлянку: ми тобі, кажуть, дали безсмертну душу, поселили її в фізичне тіло, поставили завдання — а ти що ж це робиш, казьол? Відмовляєшся виконувати завдання — зараз же дезінтегруємо тебе, на хрін, і скинемо в Безодню, де в падолі сліз, котрий позаростав траурними маками, вічно бродять тонкі ефірні тіла!