Кайдани для олігарха

Кононович Леонід

Мурат вхопив пляшку «Луї ХІІІ» й хутко поналивав у келишки.

— Давайте, — сказав він винувато, — ось зараз вип'ємо… а тоді й думки в голову кращі прийдуть!

— Ото й правда! — потираючи долоні, підтримав його Барабаш.

Ми підняли келишки й, не цокаючись, лиґнули їх як собаки муху.

— Силенний коньяк! — облизуючись, похвалив Барабаш.

— Ще б пак! — буркнув Урилов, затискаючи зубами сигару. — Сто грамів «Луї ХІІІ» в ресторані коштує чотириста доларів… це тобі не хрін собачий!

— Чотириста?! — вирячився на нього Барабаш. Мурат зневажливо махнув рукою.

— Яка ріжниця, скільки він коштує! Це дарунок учасникам операції… від

Головного Лідера, між іншим! — він уважно глянув на мене. — Слухай-но, голубе… не бери цього так близько до серця! У маґнатів одні дороги, а в нас — інші. Й коли вони перетинаються, то це тільки на користь. Нам треба вижити, розумієш? «Тартар» повинен існувати, незважаючи ні на що, ця фірма — спосіб нашого життя, без неї ми розбредемося хто куди. А тому нам потрібно використовувати все, що сприяє процвітанню аґенції. Крім того, — він зробив паузу, — ваша робота призвела до ліквідації злочинної групи й наркобізнесу, яким ця група займалася… і що в цім поганого, скажи мені?

– І взагалі, — устряв зненацька Барабаш, — нащо хвилю гонити, питається? Хіба немає в нас чого випити? Чи закусити немає чим, га? Та якби мій тато, простий колгоспний комірник, дізнався, що я оце такий коньяк п'ю… — він покрутив головою.

— Ти, бугаїно, краще розкажи, як це тобі вдалося Хоботові кулю простісінько в око загнать? — озвався Урилов, нахабно пускаючи дим просто мені в лице.

Я зневажливо скривився.

— А що тут розповідати! Все це просто… ну буквально…

— … як теорія елементарних часток! — підказав Урилов.

– І навіть ще простіш! Коли я був маленький, то в нас по сусідству жив один злодій у законі. Його мати в тридцять третьому вигубила половину села — як забирали хліб, то вона витрушувала останні зернини! А сина змалечку привчила красти, от він і пішов по цій стежині… Так що на той час він був хворий на сухоти і приїхав у село доживати віка. Отож, ходив я до нього в гості, та й одного разу він показав мені, як блатні плюються лезами. Береться звичайнісіньке лезо для гоління, розламується навпіл і кладеться за щоку. В потрібний момент його пересувають на язик… ну й випльовують ворогові просто в око! Звичайно, для цього треба довго тренуватися. Розпочавши свою роботу в «Тартарі», я спробував було засвоїти цей трюк, але хріна — лезо як пішло в горлянку!..

– І що, проковтнув? — поспиталися всі хором.

— Та ні, дістали… в поліклініці! — я засоромлено подивився вбік. — Після цього я взяв кулю від автоматного патрона. Справи з нею пішли краще, й за два роки я так насобачився, що пробивав дводюймову дошку! Ну, а це завдання не подобалося мені од самого початку, так що довелося застрахуватися…

Урилов пошкріб потилицю.

— Хай йому дідько, — рішуче сказав він, — треба й собі спробувати!..

— А що, — устряв Барабаш, — незлецьки було б: викликає тебе міністр — і давай шию милити за яку-небудь хріновину!

А ти слухаєш-слухаєш… а тоді як плюнеш тою кулею — і простісінько йому в глаз!

— Ти, — суворо скорчив свою мармизу Урилов, — на міністра бочку не коти, зарізяко! А то як дам зараз оцим глечичком…

— Ну-ну… не сваріться! — сказав Мурат, знову наливаючи в келишки. — Ось давайте краще вип'ємо… та й будемо розбігатися, бо в мене за годину переговори з «Джонсон детектів». Одне слово, роботи ціла купа…

— Раз так, — урочисто сказав Урилов, піднімаючи келишка, — значить, давайте вип'ємо за гуманність і лібералізм!

— З нами Бог і тисяча фантомів! — укинув Барабаш і собі. Я ковтнув зі свого келишка й, посмакувавши, відкинувся на

спинку фотеля.

— А все-таки дивний час настав! — озвавсь я по хвилі. — Упродовж останніх десяти років мене переслідує таке відчуття, наче я потрапив у чужу державу! Послухайте, що сталося з нашою Україною? Звідки взялася на нашій землі оця рекетня? Звідки повилазили оці шахраї, котрі, й оком не моргнувши, брешуть із трибуни парламенту своєму народові? Звідки поприлазили оці бики, які загребли під себе усе національне багатство й лежать на ньому, лінькувато ремиґаючи жуйку? Що, власне, відбувається в цій країні, поясніть мені хто-небудь? За часів моєї молодости я й мріяти не смів, що житиму в незалежній Україні, вона була для мене якимсь недосяжним ідеалом, до якого ще треба змагати цілим поколінням, — а тепер я й навіч її бачити не хочу! Це не наша Україна. Ні чести в цього суспільства немає, ні любови, ні самопосвяти… одні тільки гроші, котрі замінили собою всю систему цінностей! Таке враження, наче всенький світ став нереальним і круг тебе скачуть і скачуть фантоми…

Урилов зачудовано вивалив на мене свої банькаті очиці.

— Ні хріна собі! Ти, бугаїно, ще й на життя нарікаєш? Ні, — обернувся він до Мурата з Барабашем, — уявіть собі: їздить, скот безрогий, на двох автах, дім у нього такий, що цілісінький день можна там блукати, гроші пачками з кишень стирчать… і ще рота роззявляє, коняка одморожена!

— А й справді, — озвався Барабаш, — чого це ти цю саму… антимонію розводиш? Хіба нема в тебе чого випити? Чи закусити немає чим?

— Та якби не ця епоха, то хіба налляла б тобі яка скотина отакого силенного коньяку? — полковник тицьнув пальцем у пляшку «Луї ХІІІ». — Дві тонни баксів півлітра… це ж не хрін собачий! Пий, поки не одняли, котяро безрогий, та радій собі нишком… а воно ще й нарікає, блін!

— Найкраща та епоха, — замислено сказав Мурат, видихаючи в стелю хмару тютюнового диму, — в якій ти живеш! Це — факт, і нікуди од нього не подінешся.

Я згідно кивнув.

— Усе це так, друже… але водночас і не так! Тридцять років тому в нас у селі й хату не замикали ніколи… а в цю епоху он Барабашеві діда втопили — й тільки за те, що на світі зажився!..

— До речі, що ти з сусідами зробив? — глянув на нього Мурат. — Повбивав, еге?

Той скорчив хитру гримасу.

— Ну ти, шефе, даєш! Як це так — живих людей убивати?

— У багажнику, либонь, вивіз та бензином у лісі облив? — здогадався Урилов.

Барабаш зневажливо махнув рукою.

— У тебе, полковнику, фантазії тільки на багажник і вистачає! Більше нічого в твій свинячий черепок не приходить — ото тільки відлупцювати когось, та в наручники, та в ліс…

— … а там каністру з бензином підпалити — й бігати лісом, як живий смолоскип! — буркнув я.

— Ти, бугаїно, довше поварнякай! — розсердився Ури-лов. — Осьо бачиш, який глечичок…

— Я, — гордо сказав Барабаш, — не такий банальний, як думає про мене дехто з мєнтів! Допіру поховали ми діда та одбули сорок день, одяг я дідову шинель, узяв ціпка, приклеїв бороду з куделі… Глип у дзеркало — ну старий Барабаш та й годі! Коли смеркло, переліз я через огорожу і до сусідів. Вони саме вечеряли. Заходжу я та й став коло порога, спершись на ціпок. Їх наче правцем поставило, їй-богу! Хазяїн саме борщу в ложку набрав — та так і завмер з роззявленим ротом, і чутно, як борщ із ложки тече на стіл! А я тоді, — Барабаш зробив звіряче лице, — як не зареву страшенним голосом: аааааааа, с-суки! Втопили мене, еге? Ану на цвинтар, на цвинтар! — та ціпок обіруч і на них!