Кайдани для олігарха
Шрифт:
Барабаш поворухнувся. Він був прикручений грубим іржавим дротом до бетоноукладчика — здоровезної озіяки метрів, либонь, у п'ять заввиш.
— Ти здохнеш мов собака! Поняв? — озвався він урешті й зневажливо сплюнув.
Серьога Циплаков зареготавсь, аж луна пішла під склепінням.
— Ну ти й даєш, братан! Ти що, справді одморожений? Жодна душа не знає…
— Бикнабаб! — сказав Дірізюк. Серьога Циплаков замовк.
— Бикнабаб, м'яса хочеш? — Дірізюк хукнув на лезо й провів по ньому шматиною. — М'яса, Бикнабаб?
— Хоче, хоче… зараз він усе одержить! — потер долоні Серьога Циплаков. — По заслугах одержить, ясно?
— Яку, в хріна? — витріщився на нього Барабаш. Серьога Циплаков наблизив до нього свою чортячу
мармизу й, радісно посміхаючись, проспівав: Кому че, кому ниче, кому хрен через плечо! Кому книжка «Тихий дон», кому штопанный гандон…
— Знаєш таку, га? — поспитався він. Барабаш з погордою подивився на нього.
— Ото й з вами те буде, казли! Що заробили, те й одержите, обіцяю! Ви думали, що…
— Бикомдраш! — сказав Дірізюк. Барабаш замовк.
— Бикомдраш! — повторив Дірізюк, проводячи жалом по нігтю. — Ти мужик?
— Що? — не втямив Барабаш.
— Мужик? — повторив Дірізюк і став розглядати лезо на світло. — Чи не мужик? Бикомдраш?
— Пішов на хрін, придурок! — трохи почекавши, буркнув Барабаш. — Дебіл якийсь, їй-богу!
Дірізюк знову махнув ножем. Балістична хвиля гучно штовхнула в барабанні перетинки, і щойно цей сухий пронизливий звук відлунав під склепінням цеху, як одморозок дико й радісно зареготав.
— Бикгараж! — заревів він, крутячи ножем зі спритністю штукаря. — Бикмаршсаж, у-у-у! Биксобакваж, тобі зараз добре буде… добре!
Садист, констатував я, дивлячись на нього згори. Патологічний маніяк, не інакше… йому раз на тиждень треба когось забити чи принаймні скалічити — аж тоді психіка повертається до якоїсь норми! Теж прикмета епохи: поруч із людьми в коштовних автах це прокляте десятиріччя викинуло на поверхню й клінічних одморозків, які наповнили суспільство невимовним жахом, перетворивши наругу в цілком звичне й буденне явище.
— Готово! — сказав Серьога Циплаков, наглядаючи, як Дірізюк виграє ножем. — А ти, братан, і не злякався, еге?
Барабаш зненацька зареготав, і це було таке, наче крик пущика посеред нічного лісу.
— Придурки! — озвався він урешті. — Йолопи ви… тікайте звідси, поки цілі! За пару хвилин ви обоє будете трупами!..
— Та ти що! — вдавано здивувався Серьога Циплаков.
— Оскар вас повбиває, казли! Він за мене з вас котлетний фарш зробить, суки ви позорні! Він вам залупи поодриває й на ваші дурні голови понатягує, гандони ви, колючим дротом штопані! Тікайте хутчій, бо він заколе вас, як свиней на Різдво! Шо, не поняли команду?
— Оскар? — перепитав Серьога Циплаков. — Так він же згорів у джипі… ти, придурку! Його душа вже на небі, десь там… — він тицьнув пальцем угору, показуючи на те місце, де я сидів.
Барабаш знову сплюнув.
— От же ж дебіли! — здивовано сказав він. — Згорів, кажете? От зараз побачите, як він згорів… але це буде останнє в вашому собачому житті, що ви побачите! А я…
— Бикбракашбумбарашгаж! — страшенно заревів Дірі-зюк, — і рвонув на собі сорочку, роздираючи її аж до пояса, і провів собі вістрям по грудях, і коли густа чорна кривля побігла з рани, то він вмочив у неї долоню й став розмазувати по своєму свинячому писку, скаженіючи буквально з кожною секундою. — М'яса дай, м'яса! Дай м'яса, о-о!
Серьога Циплаков боязко поплескав його по шиї.
— Толя, — лагідно сказав він, — вушко можна? Одненьке?
Дірізюк зиркнув на нього своїми скісно прорізаними очима.
— Одне? Ага… бери, парень! Поняв, да?
Серьога Циплаков зробив невловний жест, і в руці лунко клацнуло лезо викидного ножа. Стоячи на балці, я добре бачив, як він, пританцьовуючи, зближається до Барабаша, як радісно горять його квадратні чортячі очиці, як танцюють блищики оранжевих ламп на клинку його викидухи, яка виписує в повітрі чудернацькі фіґури…
… падав з висоти п'ятнадцяти метрів, розставивши руки й ноги, як гумовий манекен, й за ці пару секунд польоту мене захльоснула ціла буря емоцій: і солодке передчуття помсти, і радість чергової перемоги над злом, яке розплодилося в цю прокляту вовчу епоху по всенькій Україні, й невимовна втіха од того, що твоє тіло працює, мов досконалий, бездоганно відреґульований механізм, викидаючи номери, про які поняття не має пересічний обиватель…
… звалився просто на Серьогу Циплакова, поціливши йому ногами в самісінький карк, і глухий хряскіт поламаних кісток зіллявся з подивованим вигуком, який вихопився з вуст Барабаша, а я полетів головою вперед, перевертаючись у багатократному сальто, щоб погасити інерцію, а тоді приземлився на ноги — і випростався, блискавично займаючи бойову позицію.
Серьога Циплаков лежав на землі й конвульсивно дер нігтями холодний бетон. Я глянув на нього й зразу ж одвів погляд: це було щось таке, як розчавлений павук, — з усіма кінцівками, але без голови, котра буквально розмазалася по долівці огидною червоною масою. Енерґія удару була такою, що мозок заляпав геть усе в радіюсі десяти метрів і густими тягучими соплями сповзав аж із верхнього краю бетоноукладчика, скапуючи на стрижену довбешку Барабаша. Дірізюк завмер кроків за п'ять од мене. Його наче правцем поставило — од здивування він аж рота роззявив, однак устиг прийняти класичну стойку, ледве присівши на зігнутих колінах і висунувши ліву ногу вперед.
Я дико посміхнувся й ступнув до нього, поволі витягаючи кинджал.
— Парен, — Дірізюк присів ще нижче, одвівши ножа вбік. — Па-а-арень!
Я несамовито загоготав.
— Толя! — заволав я, перекидаючи кинджал із руки в руку. — Дай м'яса, Толя! М'яса дай, о-о! Дай, дай… чого ж ти не даєш?
Він кинувся на мене, перемістившись зі своєї позиції буквально за частку секунди, і я насилу встиг крутонутися, ухиляючись від клинка, який пройшов за яких десять сантиметрів од корпусу. Мій кинджал свінув як блискавиця, однак ледве зумів черконути його по плечу, — він одвів удар коротким боковим порухом і пішов у навальну атаку, засипаючи мене зливою майстерних трюків, якими володів зі спритом фокусника. Мене врятувала реакція: блискавичними стрибками ухиляючись од його ножа, я атакував його збоку, одначе він щоразу встигав міняти позицію й ловив удари підставленим лезом, намагаючись зав'язати кинджал за ґарду. Простий і дуже небезпечний трюк — зброя вилітає з руки, наче її витрутила нечиста сила, ну а далі… далі, звичайно ж, приходить гаплик. Відчайдушно фехтуючи кинджалом, я двічі спробував було застосувати свої таланти в карате, але Дірізюк був напоготові — спочатку він полоснув мене вище гомілки, коли я спробував було завалити його боковим по шиї, а потім зачепив жалом по зап'ястю. Оце боєць, подумав я, відскакуючи мов обпечений… оце таки далебі зарізяка — та його кров з носа треба убити!