Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

2. «Повір, Бітлз…»

Повір, Бітлз — це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики, але чуєш — квартал живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому ти роздягаєшся — джинси і светер летять у куток, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої

плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі. Тому, повір, Бітлз — це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі.

3. «…я бачу хлопців з нашого кварталу…»

…я бачу хлопців з нашого кварталу і думаю, що ми зачешемо ліверпульців — наші гітари грають нашу музику, а губи вимовляють наші слова і, можливо, це ще не дуже красиво, але це пісні про нас — як ми любимо, і як вчимося застосовувати у бійках ламаючі удари, і як поволі доростаємо до слів Боротьбаі Батьківщина, і як звучать серця наших коханих, перекриваючи музику ліверпульців, і я думаю, що в наших кварталах існує своя музика і ми намацаємо її.

4. «Коли я хочу написати про тебе…»

Коли я хочу написати про тебе, мені бракує слів. Я згадую наше дитинство, де між спалахами сонця — люди, зайняті своїми справами, розквітлі дерева і вантажівки, що накручували на свої колеса не тільки руду куряву передмістя, а всі легенди дороги, прямої і голої, що губилася десь за обрієм. Якщо колись ми покладемо наше життя на музику, це буде музика куряви, цегли й мазуту, де найбільшою поезією були ми.

ПЕРЕБІЖНІ СПОГАДИ

1. «Україна починалася з Відрадного…»

Україна починалася з Відрадного, оточеного пустирями, де в корпусах розбитих машин виростали ожини й легенди, де вранці світляки чорними стрілами вилітали з голубників, де курились дахи від спеки і ходили дахами тіні, граючи на гітарах і губних гармоніках. З Відрадного, куди закинуло нас з різних кінців світу — Іспанії, Солом’янки і Куренівки, Дуклі і Мишоловки, Ростова і Чоколівки, і звідки виривав нас крик поїздів на Чаті Волинській.

2. «Десь давно…»

Десь давно в стукоті коліс і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах, чи в покручених алеях Другого саду, чи посеред мосту на Труханів дівчину цю зустрічав, бо пам’ятаю штивний дотик її рук і несподівану відвертість губ і очей. Змінилось ім’я, змінилось обличчя, але все ж білий

пісок робить її золотавою і губи її вимовляють слова з Книги життя.

3. «Я не знаю…»

Я не знаю, що тримає мене тут — важкі будинки, що вночі, наче танкери, випливають з безмежного неба, світло ліхтарів, заплетене золотими стьожками в гілля дерев, чи ті, що з різкими обличчями, наче ящірки, снують під полуденним сонцем, чемно гудуть про справи і коротко беруть на Одесу зайшлий люд, аби не було неув’язочки під пекучим сонцем Відрадного.

4. «Плющем і виноградом…»

Плющем і виноградом заросли білі мури заводів, червоними, зеленими і синіми кольорами пофарбували балкони і рами, і тепер можна гілку терпкого звіробою зірвати між низеньких сосен біля авторемонтного і, розтираючи її в пальцях, згадати ніч далеко від цього завулка, коли цигарки обпікають губи і ледь знайома жінка в чорному вечірньому платті співає про те, як віддаляється наша юність легкою ходою, виблискуючи амулетом на шиї.

5. «Набрід, що обживав цю землю…»

Набрід, що обживав цю землю, складали люди, що прийшли поодинці й гуртами і принесли з собою насіння диковинних рослин, чіпкі очі різної масті і дивовижні слова і назви, пропахлі дорогою, кіньми і морем. І тут, де на всі чотири сторони починалася Україна, вони вбили фіночки, махличі, живчики і ножики в столи і пішли крутитися в три зміни, заселяючи голубами і вишнями всі нічийні землі кварталу.

ЧОКОЛІВКА

(Цикл)

Присвячую моєму дідові, що загинув 1943 року в Київському підпіллі

1. «Вірші — це у нас родинне…»

Вірші — це у нас родинне. З наших ніхто навіть не здивувався, коли мій дід пройшов з Чоколівки на Сирець повз патрулі і блискучі вітрини австрійських ресторанів, несучи в руках фінський автомат «Суомі», загорнений в окупаційну газету. Назавтра налітали на Сирецький концтабір.

2. «Взимку на Відрадному…»

Взимку на Відрадному — білі замети вздовж вулиць і зелений туман ліхтарів заливає найтихіші провулки. І я не шкодую, що ми веселими вечорами за найменшу дурницю розбивали кулаки, лишаючи на снігу краплі крові, як золоті шкуринки помаранчів. Ми вираховували своє походження з Чоколівки, де не любили чужаків і чужі слова, зокрема такі, як «окупація».