Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

3. «Шепіт снігу, що падає…»

Шепіт снігу, що падає, і сумний шепіт тихих розмов про тих, що затялися стояти на своєму до останку, бо знали, що у Чоколівки є лиш одна надія — байдужі очі колишніх кулеметників. І в цьому крихкому сяйві зими приходять слова про те, що в підмурках нашої історії — незліченні окупації, війни і холодна затятість киян, приречених ставати першими на шляху.

«Повторюємо одні пісні…»

Повторюємо

одні пісні, слова кохання також однакові, і в кінотеатрах однаково просиджуємо вечори. (Ми ще нічого не сказали) З фільму Фелліні кидаємося в зелену ніч, в білі обійми, в шепіт губ, брязкаємо мідяками в кишені і затуляємо долонями від вітру вогник сірника, припалюючи на ходу цигарки. (Ми ще нічого не сказали) Лише про всяк випадок вивчили «В Лакедемон принесіть громадянам цю звістку». Це на випадок межі, за якою починається любов до Батьківщини.

Іспанські мелодії

Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт. Каравели шурують в похід. Триста кращих іспанських лез забирає з собою Кортес. (Ах, Кастилія — порт вночі, чорні очі і білі мечі і мадонні по три свічі.) Авантюрник зухвалий чи бог — не дізнається вже ніхто. Просто триста найкращих шпаг — до плеча — плече — і аншлаг. (Ах, Кастилія — плач гітар, королевина падає шаль і толедський прямий удар.) Перші котви, що кинуті в тихий прибій, як матроси на груди повій. І нехай залишається міт: Монтесума, Кортес, похід. (Ах, Кастилія — порт вночі, чорні очі і білі мечі і мадонні по три свічі.)

Прелюд

Поволі прийдуть крізь вечірні вогні прекрасні руки коханих і, ніби ледь чутне зітхання, торкнуться мене в тишині. І, може, відкупиться ще по весні за те, що я так не до речі любив ці тоненькі плечі і милих обличчя ясні. За те, що на склі силуети зима малювала тривожно й долоні просили вельможних снігів.

Прозорий ранок

Все погубити і все забути — в сум’ятті, у дощах, в маю, і закохатись в середині лютого у безборонність твою. Вічність і тиша. Двері на вулицю — навстіж, і навстіж, і — ранок. Будинки — ясні, як вулики, в плетиві ліній духмяних. Маєстатичність і шепіт, і барви, врешті, з великих міст лиш кораблі назавжди відпливають в білий чаїний свист.

БІЛЯВКА

1. «В той час, коли осінь…»

В той час, коли осінь, коли листя і клоччя газет шарудять цілу ніч у порожніх скверах, ми стаємо жорстокіші, а наші почуття — глибшими І не треба нікого винуватити в тому, що все минає і що день за днем розкидає все далі нас: біг — це закон вулиці. Наче бджолиний віск, танемо

ми у пальцях тлуму її строкатого.

2. «В цьому парку…»

В цьому парку, на його рівних затемнених алеях, ми відчули, що десь позаду осінь мости засипає важким дощем. Міліцейський ліхтарик на мить вихопив із темряви дивний візерунок кленових гілок і літню естраду, по коліна заметену листям І знову осінь заглушила затихаючі кроки останніх людей, що пройшли повз нас тієї ночі, — двоє патрульних з вівчаркою і низький дощ, що починався біля сирецької телевежі і врешті зовсім затулив її вогні.

3. «Я люблю тебе…»

Я люблю тебе, тому що все змішалося — і вітер хитає руді поїзди по всій країні з кінця в кінець. І все ж з того, що мене оточує, я люблю запах твоїх парфумів і вулицю, якою ми йдемо, люблю робити тебе щасливою і розуміти раптову ніжність твого тіла, люблю наші прості і точні слова, що означають предмети, яких ми торкаємось, музику для танців і спогадів і посмішки друзів, які кажуть, що нам пощастило. Але іноді я зустрічаю тебе вже лише випадково в натовпі, серед парасольок і вологих плащів, зупиняю, слухаю твої докори і запрошую разом провести вечір, і згодом, залишившись наодинці, ми замовкаємо, тільки півколами падає світло на наші обличчя.

4. «Настає мить…»

Настає мить, коли я виходжу з роботи і ти чекаєш на мене на лавочці біля театру. Біля тебе затишно, як десь у гірських лісах, коли курить багаття і тихо шелестить річка. Я опускаю обличчя в комір светра, і день, витриманий на каві і цигарках, сварки і втома потроху забуваються, а натомість вулиця наповнюється кольорами осіннього вечора, золотим світлом твого волосся і шепотом твоїх губ, теж поки що трохи втомлених, але вже радих нашій зустрічі.

ВЕЧІР У ПЕРЕДГІР'Ї

1. «Волосся твоє, розсипане на плечі, впало…»

Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно, руки мої — заплутані в світлому шумовинні. Станція, тіні химерні і шарудяве листя, вітер хитає голос, мов гілочку кипариса. Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу, і в темному силуеті дороги тебе десь бачу, і в кам’яному місті білі замети бачу, колії, всипані листям, за мінаретами бачу. Ніч — наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає, стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень. Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв, наче візок в долині, з-за куряви випливає. Але дорога — дорога. Кинуто все на вітер — запах твого волосся, осінь, поземка, вітер. Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер.