Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
Доки він гарячково шукав, усе більше дратуючись, Рейчел взяла Ґейджа на руки і слідом за Ейлін рушила до дерева посеред поля. Луїс уже втретє перевіряв під сидінням, коли його дочка пронизливо скрикнула і розплакалася.
– Луїсе! – гукнула Рейчел. – Вона порізалася!
Ейлін гепнулася з гойдалки (підвішеної на дереві покришки) і вдарилася коліном об камінь. «Поріз дрібний, проте репетує так, наче їй хтось ногу відрізав», – трохи нечуло подумав Луїс. Він зиркнув на дім через дорогу, де горіло світло у вітальні.
– Годі-бо, Еллі, – промовив він. – Досить. Інакше
– Але ж болииить!
Луїс опанував себе й мовчки пішов до машини. Ключі так і не знайшлися, зате аптечка точно була в бардачку. Він витягнув її та повернувся до дочки. Угледівши аптечку, Ейлін заверещала ще гучніше.
– Ні! Тільки не ці пекучі штуки! Не хочу, воно пече! Татку, ні!
– Ейлін, це всього-на-всього «Меркурохром», [5] він зовсім не пече…
5
Речовина слабкої антисептичної дії, певний час мала шалену популярність як замінник пекучого йоду. У 1998 році FDA (Управління продовольства і медикаментів) заборонило цей засіб через наявність у його складі ртуті. Попри це в Америці «Меркурохром» усе ще доступний у продажу.
– Будь великою дівчинкою, – сказала Рейчел. – Це ж лише…
– Ні-ні-ні-ні-ні!
– Ану припини, бо ще й дупа пектиме! – гаркнув Луїс.
– Вона стомилася, Лу, – спокійно пояснила Рейчел.
– Так, я розумію. Потримай її за ногу.
Рейчел опустила Ґейджа і зафіксувала ногу Еллі. Луїс змащував її «Меркурохромом» попри все гучніший істеричний вереск дівчинки.
– Хтось вийшов на ґанок того будинку навпроти, – зазначила Рейчел і знову підхопила на руки Ґейджа, який поповз був кудись по траві.
– Чудово, – пробурчав Луїс.
– Лу, вона…
– Втомлена, я знаю, – він закрив пляшечку і похмуро зиркнув на дочку. – Ну ось і все. І зовсім не боляче! Визнай, Ейлін.
– Ні, боляче! Це боляче! Боооо…
У нього свербіли руки добре всипати їй, але він лише міцніше стиснув себе за ногу.
– Ти знайшов ключі? – запитала Рейчел.
– Ще ні, – відповів Луїс. Він застібнув аптечку і підвівся. – Я…
І раптом Ґейдж заверещав. Він не просто скімлив чи плакав, а справді верещав, крутячись на руках у Рейчел.
– Що з ним таке? – вигукнула Рейчел, сліпо підштовхуючи малого до Луїса. Ну звісно, чудова звичка: тільки-но малюк опиняється на межі смерті, його обов’язково треба скинути на чоловіка-лікаря. – Луїсе, що…
Хлопчик міцно стискав шию, божевільно лементуючи. Луїс перевернув його і побачив велику білу ґулю, що надималася на Ґейджевій шиї. Було іще дещо на смузі джемпера, і воно гуло та мляво корчилося.
Ейлін, яка щойно ніби заспокоїлася, знову кинулася в крик.
– Бджола! Бджола! Бджолаааа! – Вона відскочила назад, перечепилася об той же, що й раніше, камінь, важко всілася на землю і заревла від ще сильнішого болю, здивування і страху.
«Я божеволію, – здивовано подумав Луїс. – Браво!»
– Зроби щось, Луїсе! Ти можеш хоч щось зробити?
– Треба витягнути жало, – пролунав за їхніми спинами повільний, протяжний голос. –
Це було сказано таким незрозумілим менським акцентом, що втомлений і розгублений мозок Луїса відмовлявся перекладати почуте: «Тре’ в’тягти жало і всипнути харч’вої соди».
Він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти – міцного і здорового стариганя. Синя бавовняна сорочка під комбінезоном виставляла напоказ рясно вкриту зморшками шию. У нього було спалене сонцем обличчя і цигарка без фільтра в роті. Коли Луїс на нього глянув, старий розчавив недопалок між пальцями й обережно викинув. Засунув руки в кишені і криво осміхнувся. Луїсу одразу сподобалася ця посмішка – а він не належав до тих, чию симпатію легко завоювати.
– Тіко не кажіть, що то є не моє діло, док, – додав старий. Саме так Луїс зустрів Джадсона Крендала – чоловіка, який мав би бути його батьком.
3
Він спостерігав за їхнім приїздом з того боку вулиці й підійшов глянути, чи не треба їм допомогти, коли вони вскочили у, як він це називав, «халепку».
Поки Луїс тримав на руках дитину, Крендал став поруч, оглянув ґулю на шиї Ґейджа і простягнув уперед важку, скрючену руку. Рейчел розтулила рота для протесту – його рука здавалася жахливо незграбною і майже такою ж великою, як Ґейджева голова, – але перш ніж вона встигла вимовити хоч слово, пальці старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасує мічені карти, чи фокусника, що витрушує з дітей монетки. Жало опинилося в нього на долоні.
– Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села піде!
Луїс зайшовся реготом. У відповідь Крендал криво посміхнувся:
– А глибоко ж воно влізло, п’авда?
– Що він каже, мамо? – спитала Еллі, і тоді вже Рейчел загиготіла. Звісно, це було страшенно неввічливо, але чомусь усе було добре. Крендал дістав пачку «Честерфілдських королів», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Він лагідно кивав, слухаючи їхній сміх: навіть Ґейдж, попри нарив від бджолиного укусу, здавлено хихотів. Старий запалив сірник, черкнувши ним об ніготь великого пальця. [6] «А дід парочку трюків знає», – подумав Луїс. Невигадливих, але доволі вдалих. Пересміявшись, він простягнув праву руку: лівою він підтримував Ґейджеву дупу, Ґейджеву, безсумнівно, мокру дупу.
6
Такий спосіб запалення сірника вказує на те, що це був фосфорний сірник. Цікавий нюанс, оскільки такий тип сірників на момент виходу книги вийшов з ужитку.
– Радий знайомству, містере…
– Джад Крендал, – відрекомендувався старий і потис руку Луїса. – Ви – новий лікар, так?
– Так! Мене звуть Луїс Крід. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллі, а хлопчик із бджолиним жалом у шиї – Ґейдж.
– Радий познайомитися з усіма вами.
– Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися… просто ми… ми трохи втомилися.
Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю.
Крендал кивнув: