Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– Неймовірно – це саме те слово, – врешті промовив Луїс.
– У старі часи це місце називалося Оглядовим Пагорбом, – зазначив Джад. Він засунув цигарку до рота, але не запалив її. – Дехто й досі так його зве, та молодняк повиїжджав до міста, тож цей пагорб майже забутий. Гадаю, мало хто йде тепер сюди. Звісно, багато речей ви не побачите, бо пагорб невисокий. І все ж погляньте, – він мовчки показав рукою на краєвид.
– Так, ми бачимо все, – тихо сказала Рейчел, і в її голосі чувся благоговійний трепет. Тоді вона звернулася до Луїса: – І це все належить тільки нам?
І, перш ніж Луїс
– І вам це теж належить, так.
Луїс вловив тонку різницю між їхніми словами.
У лісі було градусів на вісім-десять прохолодніше. Стежина, досі широка і місцями прикрашена квітами в горщиках або кавових банках (переважно зів’ялими), тепер була встелена килимом з сухих соснових голок.
Вони пройшли вже з чверть милі вниз по схилу, коли Джад раптом покликав Еллі до себе.
– То є ловка прогулянка для маленької дівчинки, – лагідно промовив він. – Але пообіцяй своїм мамці і татку, що ніколи не сходитимеш зі стежини.
– Обіцяю, – урочисто відповіла Еллі. – А чому?
Джад зиркнув на Луїса, який спинився перепочити. Чоловік ніс на спині Ґейджа, а це було нелегко навіть у затінку старих сосен.
– Ти знаєш, де ти? – запитав старий у Луїса.
Луїс пропонував варіанти: Ладлоу, північ Ладлоу, за своїм будинком, між трасою № 15 і Мідл Драйв. Однак Джад відхилив усі відповіді, тож Луїс лише розгублено похитав головою.
Джад вказав на обшир за спиною:
– Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лісів миль на п’ятдесят, а то й більше. Вважається, що це ліс Північного Ладлоу, однак він тягнеться аж до Оррінгтона, а потім і до Рокфорда. Він межує з державними угіддями, тими, що індіанці хочуть назад. Я казав, пам’ятаєш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок біля дороги, з телефоном, електрикою і кабельним телебаченням, стоїть на межі цивілізації. – Він знову глянув на дівчинку. – Я це все кажу, Еллі, щоб ти не забігала глибоко в ліс. Як згубиш стежку, не вернеш назад.
– Не буду, містере Крендал, – Еллі здавалася враженою, навіть зачарованою, але аж ніяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, і сам Луїс трохи захвилювався. Мабуть, то був інстинктивний страх перед лісом, притаманний мешканцям міст. Востаннє Луїс тримав компас у руках років із двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку має рости на деревах мох, були такими ж туманними, як і техніка в’язання морських вузлів.
Джад глянув на них і ледь помітно усміхнувся:
– Та ніхто тута не губився від 1934-го. З місцевих точно. Хіба що Вілл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Він – найбільший пияка по цей бік Бакспорта – після Стенні Бучарда, звісно ж.
– Ви сказали, ніхто з місцевих, – зазначила Рейчел напружено. Луїсу здавалося, що він може прочитати її думки: «Ми не місцеві. Поки що ні».
Джад задумався на хвильку і кивнув.
– Раз на два-три роки якісь туристи збиваються з дороги, бо самовпевнено думають, що то тяжко – згубитися за пару кроків від головної дороги. Але всі потім все одно знаходяться. Не бійтеся, місіс.
– А лосі тут водяться? – настрахано допитувалась Рейчел, а Луїс усміхнувся: коли Рейчел хочеться
– Ну, лосі трапляються. Однак вони вас не зачеплять, Рейчел. Під час шлюбного сезону вони можуть бути трохи причмелені, але зазвичай людьми не цікавляться. Єдині, кого на дух не переносять лосі й після злучки, – то мешканці Массачусетсу. Гадки не маю чому, але тако є, – Луїс думав, що старий жартує, однак Джад здавався цілком серйозним.
– Злучка? – поцікавилась Еллі.
– Це пусте, – відказала Рейчел і ближче підійшла до Луїса. – Еллі, я не хочу, щоб ти тут ходила сама, без дорослих.
Джад помітно збентежився.
– Я не х’тів лякати ні вас, ні вашу доню, Рейчел. У цих лісах нема чо’ страшитися. То файна стежина. Тіко весною тута купа комашні. Ну й багнисто трохи. Хіба що у п’ятдесят третьому, коли було найсухіше літо на моїй пам’яті, грязюка не так чвакала. Дідько, тут не росте навіть отруйний плющ чи там дуби отруйні, котрих, між іншим, на шкільному подвір’ї вдосталь. Тож, Еллі, коли не хочеш тижнів зо три приймати крохмалеві ванни, ліпше тримайся від них подалі.
Еллі прикрила рота долонею і захихотіла.
– Це хороша дорога, – переконливо мовив Джад до Рейчел, яка, вочевидь, і досі сумнівалася. – Закладаюся, навіть Ґейдж може тут гуляти. Я ж казав вам, місцеві діти табунами сюди ходять. Вони ж і підтримують лад. Ніхто їх не просить про це: вони самі. Не хочу ховати того від Еллі, – він нахилився до дівчинки і підморгнув їй: – Еллі, це стосується багато чого в житті. Ти тримаєшся своєї стежини, і все гаразд. А варто з неї зійти – і ти вже вскочиш у халепку. Варто згубитися, і за тя’ вже собак пошлють.
Вони рушили далі. У Луїса вже сильно ломило спину через малого, який там сидів. Час від часу Ґейдж хапався за батькове волосся й активно висмикував його жмутками. Або ж бадьоро гупав його по нирках. Ще й комарі постійно крутилися біля обличчя і шиї та нестерпно гули.
Стежина вилася вниз, петляючи поміж старими ялинами, проривалася крізь колючі зарості ожини та густі чагарники. Далі довелося брести якоюсь тванню, і Луїсові черевики хлюпали по багнюці та стоячій воді. А в одному місці їм довелося переходити болотисту місцину, перескакуючи з купини на купину. Це було найгірше. Тут стежка знову пішла вгору і дерева нагадали про себе. Здавалося, що Ґейдж якимось магічним чином набрав із десять фунтів, [18] а температура повітря підвищилася на десять градусів. Піт заливав Луїсові обличчя.
18
10 фунтів ~ 4,54 кг.
– Як ти, любий? – запитала Рейчел. – Хочеш, я понесу його трохи?
– Ні, все гаразд, – відповів Луїс. І це справді було так, хоч серце й гупало, як скажене, у нього в грудях. Ну звісно, він же більше звик призначати фізичні вправи, а не виконувати їх.
Джад ішов поруч з Еллі. Її жовтогарячі штани та червона блузка яскравими плямами виділялися на тлі тінистого темно-зеленого мороку.
– Лу, як ти думаєш, він точно знає, куди йде? – прошепотіла Рейчел низьким, трохи стурбованим голосом.