Книга в камені
Шрифт:
– Не поліція, а саме лікар усе до пуття довів. Щоправда, злочинця покарано не було, але завдяки такому собі Якову Ровнєру вбивства припинилися.
– Стривайте, ви сказали – Яків Ровнєр?
– Саме так.
– Але ж я його знаю! Ми навчалися разом! Та й вряди-годи листуємося!
– І не чули про ту голосну справу? Ай-яй, юначе, – поліцмейстер скрушно похитав головою.
– Зате тепер я знатиму, до кого можна звернутися по допомогу!
Поліційна льодовня була в такій глушині, що Жигмонту довелося кілька разів розпитувати про дорогу до неї у
Охоронець, який, здавалося, нещодавно приклався до пляшки й саме сподівався дати добрячого хропака, довго збирав докупи думки і ніяк не міг утямити, що від нього хоче проти ночі заповзятливий молодик.
– Дався вам той Горохов, – нарешті вичавив він і пропустив Жигмонта повз себе в темряву вузького коридорчика. – Там того Горохова… Шматок м’яса сам…
– Т-тобто? – Жигмонт відчув легку хвильку млості. Фантазія вмить вималювала в уяві моторошну картинку. Не те щоб він боявся мерців чи втрачав свідомість від вигляду крові, але «шматок м’яса» – це трохи занадто.
– Пане, ви слідчий чи де? Тіло ж знайшли на Польській брамі, нє?
– Так.
– А звалилося воно туди звідкіля? Ви бачили, скільки там летіти? А дерева? А чагарі?
– І? – Жигмонт слухняно йшов за охоронцем, який продовжував розумувати. Різкі тіні від його ліхтаря гротескно вигиналися на кам’яних стінах коридору.
– Ось вам і «і»! Донизу впало вже не тіло! – Охоронець коротко реготнув і перехрестився. – Тільки й мови, що була людина.
Жигмонт налаштувався на найгірше. І, хоч охоронець, звісно, перебільшив, він таки жахнувся, щойно відгорнув із небіжчика задерев’яніле від холоду простирадло. І річ була зовсім не в тому, що від тіла «не залишилося сливе ніц». Навпаки. Тіло здавалося неприродно білим. Воно просто світилося прозорою блідістю, наче безумний художник вирішив повправлятися на ньому й залив білилами. Навіть жовтуваті плями світла від лампи в руках охоронця, який похитувався поряд і швидко тверезів від холоду, не маскували моторошної білизни покійного. За час служби слідчим Жигмонт звик до вигляду небіжчиків, але таке видовище постало перед ним уперше.
– Численні перелами кінцівок, – знуджено почав охоронець, тоді як Жигмонт схилився над тілом і ретельно вивчав травми, – рвані рани та забої по всьому тілу внаслідок падіння оного зі скелі, синці та подряпини. Зламана шия і розтрощена голова, спотворене обличчя після удару об камінь…
Ушкодження й справді були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, він не розумів.
– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обірвав він охоронця. Той замовк на півслові, і в підвалі повисла напружена тиша.
Жигмонт знову схилився над тілом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Він відчув, що ще мить – і втратить нитку назавжди.
– Повтори все від початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив ліхтар.
– Що повторити? – Він отетеріло
– Ти розповідав про тіло! Повтори все так само, якщо зможеш!
– Численні перелами кінцівок… – невпевнено почав той.
– Далі, далі! – нетерпляче підганяв його Жигмонт.
– Рвані рани… забої по всьому тілу внаслідок… внаслідок падіння оного зі скелі…
– Далі!
– Синці та…
– Стоп!
Охоронець вдавився словом, кавкнув і перелякано замовк, не зводячи погляду зі слідчого, який ледь не водив носом по трупі, а тоді ще й узявся його обмацувати!
– А ось тут ти, друже, помиляєшся, – говорив Жигмонт собі під ніс, не зводячи прискіпливого погляду з трупа. – Синців на ньому немає…
– І що це означає? – Жигмонт міряв кроками кімнатку й за звичкою розмовляв сам із собою. – Це означає… Будьмо послідовними.
За вікном давно запала ніч, і на склі витанцьовували відблиски прикрученої лампи, у світлі якої розмірено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тиші, й лише в одній із його кімнат ніяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою із розумним співрозмовником пожилець.
– Будьмо послідовними. Синець утворюється від того, що під шкіру крізь розірвані судини потрапляє кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюється? А тоді, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух крові зупинився до удару…
Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Він смикав пальцями вуса, розмірковуючи тепер уже мовчки. Мимоволі згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерців палицею, аби визначити, чи з’являються синці після смерті, і всміхнувся.
– Або ж синці не утворилися з іншої причини. Але в справі про це нічого не сказано. Невже ніхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собі озвучити моторошний і почасти неймовірний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тіло було знекровлене ще до падіння з кручі!
Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тіло виявили в калюжі крові чи якісь сліди знайшли на кручі над Польською брамою. Жодної згадки! Що це? Звичайна недбалість поліціянтів, які відразу ж ухопилися за версію про самогубство та вирішили нікуди не звертати з натоптаної стежки?
Хай там як, спершу вартувало би поспілкуватися із поліціянтом, який знайшов тіло й особисто сам оглядав місце злочину. Якщо оглядав узагалі. Далі непогано було би провести розтин тіла, щоб підтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лікар мав би встановити відсутність крові в тілі жертви чи принаймні логічно пояснити відсутність синців).
Жигмонт зупинився і довго вдивлявся в темряву за віконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слідів? А їх і справді не було, адже, коли отець Олексій на прохання Жигмонта привів його на місце злочину, він ретельно облазив усі кущі та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землі на кручі, звідки могли скинути нещасного. Так, можна грішити на дощі, на те, що минуло трохи часу, що сліди затерлися, загубилися, але ці кляті синці, точніше – їхня відсутність, доводили Жигмонта до шалу.