Книга в камені
Шрифт:
– Є! Є коні! – То візник побачив рух у конюшні для свіжих.
Салоном прокотився нервовий видих – в очікуванні вердикту всі мимохіть затамували подих. Але вже за якусь хвилину радість заступило розчарування: візник повернувся чорний, як грозова хмара.
– Б-бісової мат-тері поїдемо!
– Що сталося? – Вигуки злилися в один.
– Не дають нам коней! Кажуть, що заброньовані якимось чином високим. Чекають на нього з хвилини на хвилину! Нех’ його гарячка вхопить! – Візник лютував зі зрозумілої причини: якби вдалося доправити подорожніх до Кам’янця без затримки в Дунаївцях,
– Що ж… – Троєгубов першим вийшов з екіпажа. – Нічого не вдієш.
Наступної миті за ворітьми почулися цокіт підків, посвист нагайки, й у двір поштової станції влетів забрьоханий екіпаж (певно, ним прибув той самий високий чин, котрому мандрівники мали завдячувати майбутньою ночівлею в товаристві блощиць). Візник так різко смикнув на себе віжки, що коні ледь не стали дибки. Одначе не встиг екіпаж як слід зупинитися, як його дверцята шпарко розчахнулися (аж хряснули об стінку), і з них одним скоком вибрався низенький черевань. Тримаючись за живота й тихенько підвиваючи, він закрутив головою навсібіч, немов химерна лялька, а тоді прожогом рвонув за стайню, звідки повівало характерним душком.
У дворі запала тиша, лише хропли зморені коні та десь далеченько валували пси. Сонце торкнулося крайнеба.
– Хух, ледве дотягли… – візник зі щойно прибулого екіпажа обтер спітнілого лоба й зіскочив на землю.
– А куди ж так поспішаєте?
– Боюся, що вже встигли.
– Тобто?
– А що, не видно було, як пана скрутило?
– Та він так швидко щез, що й не роздивилися.
– Ото ж бо й воно! Дорогою панові живота прихопило. Ледве не через кожну версту спинятися велів. А як у містечко в’їхали, то думав, що просто в салоні каляти почне – не станеш же посеред вулиці.
– Стривай-стривай, то ти кажеш, що далі сьогодні вже не рушатимеш?
Слухаючи балачку візників, подорожні не зронили жодного слова. Здавалося, вони навіть дихали через раз. Невже й справді з’явився шанс вирушити далі без знайомства із місцевими блощицями? Роздуми перервав болісний стогін – до екіпажа, ледве переставляючи ноги, підійшов скривлений черевань. Він і досі тримався за живіт.
– Гнате, катай за лікарем, бо не доїду, – простогнав він, звертаючись до візника. Той заметався двором, і Яків раптом осягнув, що може зарадити ситуації.
– Не треба нікуди бігти! – Він наблизився до чиновника. – Я лікар!
– Ох, – черевань не втримався на ногах і втомлено опустився на підніжку. – Рятуйте, лікарю, бо, не при людях кажучи, стечу водою…
Яків заходився обережно обмацувати живіт хворого.
– Чи давно вживали їжу і що саме?
Доки Яків шептався з хворим, трійця подорожніх напружено спостерігала за лікарем, розуміючи, що терези випадку досі розгойдуються і невідомо, яка шалька переважить. Коли ж чиновник змучено махнув рукою, а Яків поважно кивнув їхньому візникові, вони полегшено видихнули: подорож незабаром продовжиться.
За пів години коней було змінено, виснажений бігункою високий чин погнав візника до аптеки по виписані Яковом ліки та готувався провести безсонну ніч у походах до нужника, а четверо подорожніх із усмішками обговорювали оказію.
– Ніколи не думав,
– Усе й справді так серйозно? – звів на переніссі брови Троєгубов.
– Авжеж, ні, – Яків заперечно похитав головою. – Звичайне харчове отруєння. Пан просто перепив кисляку за обідом. Але ж нам потрібні свіжі коні, чи не так?
– Ще й як потрібні! – Салоном прокотився сміх. – Ну, нехай панові чиновнику спокійно хворіється!
Яків видобув із кишені годинник, підніс його до запітнілого віконця та спробував розгледіти стрілки.
– Майже чверть по дванадцятій, – почувся голос Троєгубова.
– Пізненько.
– Зате сьогодні спатимемо в нормальних ліжках.
– Ось це ще під питанням, – невесело всміхнувся Яків. Лише щойно йому спало на думку, що о такій пізній порі він має всі шанси не достукатися до поліційної управи й залишитися ночувати на порозі (геть не знаючи міста, до найближчого готелю не дістатися).
Виїжджаючи з Проскурова за тривожним покликом телеграми, він не надто уявляв, що робитиме відразу по прибутті. Зараз же проблема щохвилини загострювалася.
– Ох, це ж ви, пане Ровнєр, певно, і не маєте, де зупинитися, – озвався Сіцінський.
– Ваша правда.
– У такому разі не відмовте мені в люб’язності. Нас із дружиною ви не потісните, а чиста постіль і сніданок для вас знайдуться.
Яків приклав руку до серця, але, зрозумівши, що в темряві салону цього не видно, щиро сказав:
– Не знаю, як вам і дякувати… Але, може, ви просто підкажете мені, як дістатися до найближчого готелю чи…
– Ви маєте зайві гроші? – запитав Сіцінський. – Тоді притримайте. Вони вам ще знадобляться.
Знадвору пролунало протяжне тпрукання, а вже за мить екіпаж натужно скрипнув ресорами та зупинився.
– Прибули, – хекнув Троєгубов і завовтузився в темряві, певно, добуваючи речі з полиці.
Дверцята прочинилися, і салон залило блякле світло вуличних ліхтарів (Кам’янець недарма був губернським містом). Такого світла для Якова, який звик до проскурівської темряви, було занадто: спогади про студентство, що минуло на яскраво освітлених увечері вулицях Кракова, заступила сувора дійсність Проскурова з його звичною темінню та підступною багнюкою під ногами.
Яків усміхнувся – згадалася невигадлива розмова з військовим, товариством якого він скористався якось поночі тільки з тієї причини, що той мав ліхтаря, про вуличне освітлення в Проскурові та Кам’янці. Простакуватим проскурівчанам навіть у голові не вкладалося, що після заходу сонця можна не нипати темними провулками, буквально обмацуючи стіни будинків.
«Далеко ще Проскурову до цивілізації», – подумав Яків, подаючи руку пані Головатій.
Ліхтарі відкидали приємне жовтувате світло на вологу бруківку, від чого поліроване каміння виблискувало, наче бурштин. У повітрі висіло легке туманне марево, що збиралося невагомими ореолами навколо ліхтарних маківок і розквітало гігантськими кульбабами. Будинки обабіч вулиці куталися в підсвічену ліхтарями імлу, і вся картинка була такою казковою, що Яків попервах навіть замислився, чи не бачить він неймовірно реалістичний сон.