Книга в камені

Даценко Юрій

– Матимете таку нагоду безліч разів, – кельнер знову всміхнувся, кивнув і зник у кав’ярні.

Чашка з кавою була мініатюрною, і напою мало стачити ще на один-два ковтки, тому Жигмонт не квапився. Він замріяно розглядав перехожих, мугикав під носа нехитру мелодію та будував плани. Відзавтра розпочнеться його робота в Кам’янці, відзавтра він з головою порине у круговерть тутешнього життя, чи то пак смерті – справа бідолашного пана Горохова, вочевидь, отак просто повз нього не проскочить. А отець Олексій і справді може виявитися непоганим інформатором. Такий собі ходячий

довідник, який іноді потрібно підбадьорювати кавою чи чимось міцнішим. Без сумніву, він носій маси інформації, котра так чи так зацікавить його – Жигмонта. Отож треба чимшвидше відшукати колишнього священника та спробувати заприятелювати з ним.

Щойно Жигмонт про це подумав, як з-за спини почулося вже знайоме:

– Прошпана?

Слідчий рвучко озирнувся, чим налякав чоловічка. Той схарапуджено відстрибнув на крок назад, але миттю оговтався.

– Ви повернулися?

– Прошпана, я отуто за рогом причаївся… І мимоволі, не подумайте чого, саме мимоволі підслухав вашу розмову…

– Та-ак, – злегка всміхнувшись, протягнув Жигмонт.

– Вам потрібна людина, щоб ознайомити вас із містом…

– І ви хочете запропонувати власну кандидатуру.

– А кого ж іще? – щиро здивувався чоловічок. – Про мене щойно казали правду: ніхто не знає Кам’янець краще.

– Тоді, – Жигмонт вказав на порожній стілець навпроти себе, – яку каву ви будете?

Наступного дня, призначеної години, Жигмонт сидів у кабінеті очільника кам’янецької поліції та вислуховував його довжелезні монологи. Поліцмейстер був підстаркуватим, неквапливим, але на справі своїй зуби з’їв, хоча й полюбляв до всього підходити аж надто здалеку.

– Ви вже, сподіваюся, помітили, пане Тереховський, що місто наше не надто велике. Проте не таке вже й маленьке. Щодня маємо чимало роботи, тому вирішили запросити до управи на постійну службу слідчого, так би мовити, не вдома вирощеного. Убивства, на щастя, трапляються не щодня, але й не без того. Ось, до прикладу, не так уже й давно… Горохов…

– Так, – кивнув Жигмонт, – я якраз учора в газеті вичитав…

Та поліцмейстер неначе не чув його і провадив далі таким самим розміреним тоном:

– Так ось, пан Горохов, якого ми помилково записали в самогубці. А із самогубця що візьмеш? Що там розслідувати? Але не так сталося, як гадалося…

Поліцмейстер на хвильку замовк, одначе Жигмонт, уже навчений, не розтуляв рота. Мовчанка й справді не затягнулася надовго.

– Або взяти так само недавно убієнну міщанку Катц, – поліцмейстер підійшов до шафи, геть заставленої теками з паперами, й кілька секунд дивився на неї крізь товсті скельця окулярів. Тоді кахикнув у кулак і знову повернувся до Жигмонта. – Довелося б вам і за цю справу братися, якби за тиждень рівно її рідна дочка не зізналася, що то вона скоїла злочин, коли мати навідріз відмовилася давати згоду на її шлюб… Або взяти хоча б…

Кого ще хотів «узяти» поліцмейстер, Жигмонт так і не дізнався, бо той раптом махнув рукою, перериваючи свій словесний потік, облишив походжати кабінетом і сів за стіл.

– Розводитися можна довго, пане Тереховський, – на блідому

обличчі поліцмейстера вималювалася слабка подоба посмішки, – але поки дозвольте запевнити, що тут вам справді будуть раді.

– Намагатимусь виправдати сподівання, – хитнув головою Жигмонт.

– Для початку ми не завантажуватимемо вас роботою. Розумію, що з новим містом треба ознайомитися, але за справу пана Горохова вам таки доведеться взятися.

– Звісно, пане поліцмейстере.

– Бо мені його вдова вже голову прогризла після того, як газети роздзвонили, що поліція визнає, наче припустилася помилки.

– Сьогодні ж перегляну всі матеріали.

– Та там, відверто кажучи, матеріалів – кіт наплакав. Але покладаємося на вашу вправність і кваліфікацію.

– Отже, починатимемо спочатку.

– Оце слова справжнього чоловіка! – Поліцмейстер знову всміхнувся і подав Жигмонтові руку. – Якщо ж вам потрібна людина, аби вивчити, так би мовити, місто…

– Дякую, пане Лещинський, однак я вже маю надійного провідника. Оце вчора ми й зазнайомилися.

– Навіть так? І хто ж це, коли не секрет?

– Абсолютно. Це отець Олексій.

– Отець… Олексій? – Поліцмейстер на мить затнувся, вибалушив очі й затамував подих. Утім швидко оговтався. – Гм… А, зрештою, чому б і ні?

– Заперечуєте? – Жигмонт наготувався вислухати думку старого служаки про колишнього священника, але той лише заперечливо помотав головою.

– Хіба тільки морально. Як справжній вірянин.

– А як професіонал від поліції?

– Гм… – поліцмейстер знову на хвильку замислився, а його бліді щоки забарвив ледь помітний рум’янець. Жигмонт умів торкнутися потрібних струн. – Як… професіонал… я змушений схвалити ваш вибір.

– Ну, цей вибір був очевидним і сам напросився на знайомство.

– То й добре, – кивнув поліцмейстер. – Але пам’ятайте, що ця людина одного разу вже поставила власні інтереси вище за всі інші.

– Завжди тримаю це на думці. І відразу ж поставлю вам запитання у справі пана Горохова.

– Так? – Поліцмейстер випростався у кріслі. – Чим можу?

– Учора з тим самим провідником я відвідав Польську браму, аби оглянути місце злочину… Хоча насправді місце злочину набагато вище… Одначе нехай. Я так розумію, що тіло нещасного мені побачити ніяк не вдасться?

– Чому ж це? – Поліцмейстер усміхнувся. – Ми ж не село якесь. Тіло… власне, все, що від тіла залишилося, досі лежить у льодовні. А ви, перепрошую, маєте медичні навички?

– Хотілося б знати більше, – розвів руками Жигмонт, – але що є, те є. А чи не знайдеться якого медика, що міг би?..

– Власного не тримаємо, – скрушно зітхнув поліцмейстер. – Та й не хочеться абикого брати на службу, а тоді зрозуміти, що дармоїд. Ось у Проскурові, там інша річ. Звернулися до звичайної лікарні, й результат – вище за всі сподівання!

– А що там такого цікавого?

– А ви не чули?

– Зізнаюся, не довелося.

– Ну-у, чудасія просто, – щиро здивувався поліцмейстер. – Справа гучна була. На початку минулої весни там таке коїлося, що волосся дротом стає. І як ви гадаєте?

– І як я гадаю?