Книга в камені
Шрифт:
– Як ти? – Ровнєр немов не чув її слів, міцно вхопився руками за дівочі плечі, не відчуваючи сили в задерев’янілих пальцях. Дарця мимоволі скривилася.
– Житиму, – обличчям дівчини промайнула тінь усмішки. – Мною не переймайся. Усе гаразд.
– Заприсягнися.
– Присягаюся, – тепер Дарця справді всміхнулася, і Яків нарешті розчепив зведені судомою пальці. – Якове, не можна зволікати.
Переборюючи пекельний біль у ногах і поперекові, Яків присів біля нерухомого Казимира. Забризкане кров’ю обличчя чоловіка нагадувало гротескну маску, і якби не ледь вловима пульсація жилки на неушкодженій скроні, то можна було би подумати, що він уже неживий. Під очима Казимира залягли глибокі сині тіні, шкіра на вилицях натяглася й узялася сірими плямами, а знекровлені потріскані губи
– Архипе, – Яків опустився на землю біля Казимира (ноги відмовилися служити йому), – знайди транспорт!
– Чекай! – У критичні моменти Большаков ставав великою, потужною та безвідмовною машиною – незгірш паротяга, що зносив на своєму шляху всі перешкоди. Архип шарпнувся в юрбу, заметушився межи людьми зі спритністю, начебто невластивою його опасистому тілу, а тоді немов розчинився. Однак як не вишукував його поглядом Яків, розгледіти не міг. Дивовижа, та за декілька хвилин Большаков виріс поряд, а за його плечима форкала невеличка кобилка, запряжена у воза. На передку сидів переляканий хлопчина, який розгублено переводив погляд із юрмища біля згорілого будинку на закривавлене тіло Казимира, а тоді на рішучого Большакова, що міцно тримав кобилку за вуздечку.
– Пане, а платня ж буде? – нарешті спромігся витиснути він із себе.
– Помовч і допоможи-но мені краще завантажити тіло… – Архип сплюнув і перехрестився, – ось цього пана на воза. Та ну ж бо, не барися! Буде! Не турбуйся про те!
Яків урешті-решт зіп’явся на неслухняні ноги, та раптом відчув, як до його боку притулилося чиєсь тіло, а ліктем ковзнула м’яка рука. Спиною враз шугнули мурашки, а долоня намацала Дарчину долоню – перемащену брудом і сажею, але таку теплу.
У голові били шалені дзвони, тіло раз по раз стрясали дрижаки, а зуби цокотіли, немов узимку на морозі. Але щохвилини Яків дедалі більше опановував себе, тож коли Архип із хлопчиною-візником нарешті примостили Казимира на соломі, то він уже міг стояти вільно, не спираючись на Дарцю.
Події, що відбувалися потому, Яків пам’ятав погано. Пригадував якісь уривки, котрі не надто тулилися докупи: ось вони трясуться возом угору Кам’янецькою, і Большаков прикрикує на розгубленого візника, аби той не розтряс «вельмишановного пана», тобто Казимира; ось Казимир лежить на операційному столі, а в лікарні метушаться всі без винятку, тільки він сам на диво спокійний, миє руки та готується до операції; ось він знеможено сидить на диванчикові у власному кабінеті, поруч зіщулилася Дарця, у кріслі куняє Большаков, рипають двері, хтось заходить, виходить, його про щось розпитують, але він уже нічого не чує. Найважливіше, що операція минула успішно, Казимир житиме… Хилить у сон… Страшенно хочеться спати…
Наступного дня по обіді Яків стояв перед «Мебльованими кімнатами», мовчки оглядаючи згарище. Кислий сморід горілого дерева забивав подих, а розум відмовлявся вірити побаченому. Здавалося, ще позавчора будинок був надійною фортецею, сховком від життєвих негараздів, а вже сьогодні здіймав до неба обвуглені стіни. Пожильці рятували з поруйнованого дому все, що могли витягти й що не пошкодило водою, – і від зливи, і від зусиль пожежників. Гармидер на попелищі тривав ледь не до самого ранку й ущух із першим промінням сонця, як із колишніх уже «Мебльованих кімнат Розенберга» успішно винесли останні вцілілі меблі. Моше Розенберг не заспокоївся, доки з будинку не врятували все, чому можна було дати друге життя, – від дверей і до віконного скла. Навіть не фахівцеві було зрозуміло: будову пошкоджено так серйозно, що відновити другий поверх навряд чи вдасться.
Яків дивився на закіптюжені віконні отвори другого поверху, де колись була його квартирка. Від помешкання Якова не зосталося майже нічого – вогонь знищив усе до тріски, годі було шукати бодай щось уціліле. Отак міркуючи, Яків здригнувся від доторку до плеча.
– Не знаю, що й сказати, – промовив Юшкевич. – Хіба запропоную свою скромну оселю як прихисток.
– Дякую, Арчибальде, –
– Про що мова? – Юшкевич і собі всміхнувся, не відводячи погляду від чорних стін. Певно, перед його очима теж пролетів шалений вихор учорашніх подій: те, як він, ковтаючи сльози розпачу та злості, дочитував останні рядки різникового листа, а тоді, знесилений і геть розчавлений, чвалав до «Мебльованих кімнат», аби розминутися з Яковом і зрештою, після довгих розпитувань і пошуків, заснути в лікарні, не дочекавшись, поки той завершить операцію.
Проскурівську поліцію, розбурхану моторошними подіями та страшними знахідками, було переведено в посилений режим патрулювання, тож уперше від часу вбивства на розі Аптекарської та Купецької патрулі виконували покладені на них обов’язки справно та відповідально. Хоча в записці вбивця й обіцяв, що назавжди залишає місто, але після всього, що трапилося у «Мебльованих кімнатах Розенберга», ніхто не йняв тим словам віри.
Аби нарешті убезпечити місто від подальших убивств, поліція розгорнула масштабну операцію, але всі докладені зусилля виявилися марними: маніяк або зачаївся в надійному сховку, вичікуючи, доки все стихне, або й справді накивав п’ятами, як і обіцяв. Цілий місяць після пам’ятних для всього Проскурова подій патрулі поліціянтів нишпорили містом, перетрушували готелі та заїжджі двори, допитували візників і містян, але результату від усього цього не отримали – убивця зник, наче у воду впав.
Наступного після пожежі дня Яків з Арчибальдом наполягли, аби телеграми з детальним описом маніяка та переліком його прикмет було розіслано до поліційних управ найближчих міст і містечок – туди, куди вбивця міг утекти із Проскурова. Утім цього не сталося, і за кілька тижнів місто врешті почало оговтуватися. Тепер на вулицях майже не теревенили про вбитих повій, а перекупки на базарах знаходили новіші теми для пліток. Навіть про пожежу, яка знищила вщент «Мебльовані кімнати Розенберга» й донедавна була в усіх на вустах, зрештою забули. Місто поверталося до звичного ритму життя, і лише невеликий гурт «обраних», безпосередньо причетних до жахливої історії, досі жив минулими подіями.
Дарця після зустрічі з убивцею та несподіваного порятунку геть забула про спокійний сон. Вартувало їй прихилити голову до подушки, як укотре опинялася сам на сам із маніяком, що постійно змінював образи, перекидаючись із чудовиська на дитину, а тоді навпаки. Кожен її сон ставав одчайдушним поєдинком зі смертю, який, на щастя, закінчувався рятівним пробудженням.
Спливали дні, Проскурів повнився новими перченими плітками та базарними оповідками, а в дівочій пам’яті досі яскраво палали крокви стелі в Яковій квартирці, у зап’ястя незмінно врізалася груба мотузка, а подих забивало димом пожежі. Ситуацію порятував Юшкевич, який після першої ж Дарчиної згадки про нічні жахіття взявся до роботи. Він працював із дівчиною по кілька годин на день і таки довів, що професія алієніста не є вигадкою: незабаром Дарця почала помічати, що колишні страхи блякнуть і стають розмитими образами, яким вдається сяк-так давати раду. Дівчина сподівалася, що з допомогою Юшкевича зможе позбутися страшних спогадів – спочатку зупинити їхній згубний вплив, а пізніше й узагалі забути.
Казимир пролежав без свідомості цілий тиждень, і Яків уже засумнівався, чи поставить його на ноги. Операція була такою складною, що після чотирьох годин біля операційного столу Яків майже непритомнів від утоми: ноги підгиналися, наче у столітнього діда, якого змусили навприсядки стрибати вгору сходами, пальці не тримали інструмент, утомлені очі заливав пекучий піт, а в голові гули мільйони розлючених джмелів. Проте нікому іншому довірити життя приятеля Яків не міг, тож тільки потому, як наклав останній шов, дозволив собі безсило опуститися просто на підлогу, чим неймовірно перелякав Карла Івановича. Той підскочив до головлікаря, але він зупинив його кволим помахом руки й ледь не навкарачки виповз із операційної, довіряючи опіку пацієнта Плейшнеру.