Книга в камені

Даценко Юрій

– Пане Кнішман, якщо вашою милістю та вправністю ми сьогодні втрапимо до Кам’янця, я можу гарантувати, що ви про це жодного разу не пожалкуєте.

– Я вас зрозумів, пане! – Візникове обличчя під каптуром просяяло, він шанобливо причинив дверцята та за мить уже погейкував на коней.

– Майстерно, – зауважив Троєгубов, порушуючи тишу.

– Однаково довелося б розв’язати калитку в Дунаївцях, оплатити ночівлю, – стенув плечима Яків. – А так, може, якраз сьогодні ночуватимемо там, де й планували.

– Ваша правда, – кивнув Сіцінський.

Проминули Ярмолинці, і раптово крізь

низькі хмари пробився сонячний промінець, а за пів години потому затяжний дощ змінився мжичкою, після чого й зовсім ущух. У хмарах з’явилися перші розриви, туман розповзся низинами та видолинками, і незабаром шпаркий вітер, що взявся нізвідки, зовсім розігнав його.

– Пане Ровнєр, – Троєгубов укотре визирнув назовні, – а ми сьогодні таки опинимося в Кам’янці!

– Не кажіть гоп, доки не перескочили, – суворо зауважила пані Головата. – Дорога є дорога.

– Авжеж, – охоче закивав бородань.

Справді, зважаючи на стан губернських доріг, вартувало лаштуватися до будь-яких несподіванок, особливо маючи попереду більше, ніж половину шляху.

За наступну годину подорожні пересмакували добрячі пів сотні проскурівських новин, пліток та оповідок – хто які знав. Знічев’я перемили кістки кільком міщанам Проскурова. Тут не було рівних пані Головатій з її мережею подруг і знайомиць у всьому місті.

– Шановна, ви обійшли навіть мене, – усміхався у вуса Троєгубов.

– Робота така, – розводила руками пані Головата. – Якщо не бути в курсі останніх новин, то можна з прибутками розпрощатися. Торгівля не терпить зверхнього ставлення.

– Таки правда.

Утім, коли зайшла мова про міську владу та купців першої гільдії, першу скрипку заграв Троєгубов. Невідомо звідки видобував він інформацію, але знався й на статках Соломона Маранца [6] за останні кілька місяців, й на чутках про те, що пан Берлянт замислив звести в місті найгарніший будинок [7] – безперечно, головну окрасу Проскурова, й на тому, що міського голову пана Івашкевича [8] буде одноголосно переобрано на наступний термін.

6

Купець першої гільдії. Один із найбагатших мешканців Проскурова.

7

Так званий «будинок Берлянта» було зведено в 1910–1911 рр., а зруйновано – 1941 р.

8

Керував містом упродовж 1884–1892 та 1896–1900 рр.

Далі черга оповідати перейшла до Якова, а відтак товариство з головою поринуло в тонкощі проскурівської медицини, кумедні та страшні випадки у Проскурівській казенній міській лікарні, з якими довелося стикнутися її працівникам.

– Що не кажіть, а за наукою – велике майбутнє, – глибокодумно резюмував Троєгубов. – Раніше трави якоїсь пожував (допоможе чи не допоможе), Богу помолився та й сидиш, чекаєш на порятунок. А зараз… Скільки людей

завдяки вашим старанням, пане Ровнєр, так би мовити, повертаються до життя.

– Ну, про Бога забувати не можна, пане Троєгубов, – усміхнувся Сіцінський.

– Ох, пане Сіцінський, я ж не в образу вам теє сказав.

– Та я й не ображаюся.

– Але ж погодьтеся, що молитва й управні руки хірурга, – Троєгубов кивнув на Якова, – це набагато краще за просто молитву.

– Ніколи не сумнівався в цьому. Тому поєдную служіння Богу та людям. Щоправда, не обдарований талантом до лікування, але вважаю, що також роблю потрібну справу.

У голосі Сіцінського не було ані найменшого натяку на іронію чи злостивий жарт.

– О, безперечно! – Троєгубов виставив перед собою обидві руки, запевняючи співрозмовника у своїй щирості та безпретензійності. – Ваша справа є не менш важливою за професію лікаря. Ви навчаєте людей історії, прищеплюєте любов і повагу до рідної землі.

– Я просто вважаю, що коли не знаєш власного кутка, то не зовсім правильно їхати, наприклад, до Парижа й захоплюватися тамтешніми красотами, ігноруючи власні, що можуть бути зовсім не гіршими.

– Ви гадаєте, що в нас знайдуться міста, кращі за Париж? – звела брови пані Головата.

– По-своєму цілком кращі, – абсолютно впевнено кивнув Сіцінський.

– Я, звісно, у Парижі не бувала, – жінка поклала правицю на груди, – але ж так багато чула! Недаремно всі балакають, що це місто неймовірної краси.

– Можу закластися, що на Кам’янець, скажімо, ви й уваги не звертали.

– Як то не звертала? А зараз я куди прямую?

– Я до того, що не звертали уваги на його неймовірну красу. Власну. Не закордонну, не французьку, для більшості – недоступну.

Якусь мить пані Головата мовчала й лише жувала губами, ніби подумки мандрувала вуличками Кам’янця, перевіряючи, чи можна їхню красу порівняти з якою-небудь Рю Лафіт чи Рю Бає.

– Ну, хіба якщо взяти каньйон… – її голос звучав невпевнено.

– Так, – схвально хитнув головою Сіцінський. – Не треба порівнювати скрупульозно та вишукувати щось спільне. Париж прекрасний по-своєму, а Кам’янець – по-своєму. Парижани захоплюються Сеною і змушують захоплюватися нею всю Європу. А чому ми не можемо так само звеличувати Смотрич? Адже, по суті, Сена – просто невелика бруднувата річка, та й годі.

– А що ви скажете на те, що Париж було засновано чортзна-коли? – Троєгубов перебив Сіцінського й одразу ж перехрестився. – Як щодо нашого Кам’янця?

– О, шановний! – Сіцінський аж підхопився з місця, чим перелякав пані Головату. – Ви поцілили просто в яблучко, самі того, радше за все, не знаючи! Але почнімо здалеку. Так, слушно, що Париж засновано дуже давно, і не всякі міста нашого краю йому в тому рівня.

– Ось бачите, – просяяв Троєгубов.

Аж тут Сіцінський перервав його:

– Не поспішайте тріумфувати, друже. Париж справді було засновано в далекому третьому столітті до Христа. І постав він із поселення кельтів, що мало назву Лютеція, або ж Лютеція Паризіорум. Самі ж кельти величали себе племенем паризіїв, звідки й походить уже відома нам назва міста. А тепер, якщо ваша ласка, я нарешті згадаю про наш Кам’янець.