Книга в камені
Шрифт:
– Ось тепер, певно, якраз і поговоримо про ті часи, – усміхнувся Яків.
– Гаразд, не випробовуватиму більше вашого терпіння, – погодився Сіцінський. – Знахідки датують приблизно… – він зробив паузу, набрав у груди побільше повітря, а тоді урочисто продекламував, наче виступав перед ученою авдиторією, – третім тисячоліттям до Христа!
– Тисячоліттям… – у Троєгубова відвисла щелепа. – Ось вам і Париж…
– Тобто ви вважаєте?.. – почав Яків, але Сіцінський перебив його.
– Поки ніхто, звісно, навіть не намагається стверджувати, що місто заснували у третьому тисячолітті до Христа чи, може, навіть і раніше.
– Ну-у, – розвів руками Троєгубов. – Ви нас вразили, пане Сіцінський. Третє тисячоліття до Христа!
– І це лише досить грубе припущення. Цілком можливо, що знахідки дещо старші. Скажімо, століть на сім-вісім.
– Якась дещиця! – усміхнувся Яків.
– Ви тільки уявіть, друзі, що багато сотень років тому ці землі вже заселяли люди! – очі Сіцінського мрійливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мріяли? Адже наявність ливарні вказує на те, що йдеться не про якісь примітивні племена, а про багатство та, не побоюся бути голослівним, складність їхньої культури, про що свідчать чудова кераміка, прикраси та ритуальні фігурки.
– Не вкладається в голові, – погодилася пані Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сіцінський, що наші міста заслуговують на не меншу увагу, ніж той самий Париж.
– Я радий, що ви тепер так гадаєте.
– Ти ба, – вражено промовив Яків, – ніколи навіть думкою не сягаєш такої давнини. Усе якось власних турбот вистачає. То в лікарні, то в житті. А тут просто волосся дибки стає від усвідомлення, що стільки років тому цією землею ходили такі самі люди, як і я!
– Ви надзвичайно точно передаєте відчуття, пане Ровнєр! – Сіцінський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Підходжу до історичної науки не як учений, а радше як мисляча емоційна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмілюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не відвідували?
– Маєте рацію. Цей візит буде першим. Кам’янець для мене цілковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свідоме життя я був від когось чи від чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далі – робота. За межами Проскурова майже й не бував.
– О, то на вас чекають справді незабутні враження, адже після Проскурова Квітка на камені не залишить вас байдужим.
– Квітка на камені?
– Достоту невідомо, звідки взялася ця назва. Хтось приписує її винятково народній фантазії, але, погодьтеся, що місту вона цілком пасує. І хоча ви ще жодного разу не бачили цієї «квітки», та, я певен, погодитеся зі мною після першої ж прогулянки містом.
– Та я, власне, навіть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися містом, – Яків знічено почухав потилицю.
– А й справді, пане Ровнєр, – озвався Троєгубов. – Тільки ви не повідомили нам мету свого візиту до Кам’янця. Якщо це, звісно, не є секретом.
– Я, власне, сумніваюся, як означити мету моєї поїздки, – Яків завагався, добираючи слова та заодно вирішуючи, чи варто розголошувати попутникам усі тонкощі незапланованої та спонтанної подорожі. Адже ще два дні тому він і припустити не міг, що гарячково полишить
– Якщо ви вагаєтеся, пане Ровнєр, то ми не наполягатимемо, – допомогла пані Головата. – Усілякі ситуації трапляються. Упевнена, що мета вашого візиту шляхетна.
– Дякую, – Яків вимучено всміхнувся. На щиру усмішку не вистачило настрою, адже в пам’яті зринули події кількаденної давнини.
Того понеділкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як і сьогоднішній, він уже довгенько сидів у кабінеті, працюючи з паперами. Добрячі стоси документів чекали вже кілька днів, а Яків щоразу відкладав їх на завтра. І ось саме сьогодні він вирішив вийти з нерівної боротьби переможцем і навіть упорався з першою течкою, як у двері постукали та в них зазирнула Ольга Харитонівна.
– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, і щось він геть без настрою.
– То просіть його. Спробуємо покращити йому настрій, тут же, урешті, лікарня!
До кабінету ввійшов непоказний чоловічок і з порога почав невдоволено бурчати:
– Шукай вас по всенькому місті…
– І вам доброго ранку, шановний, – Яків не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрібне русло.
– Де він там, до біса, добрий? – правив далі той. – Спочатку за однією адресою, тоді за іншою, а там іще й за третьою, і все заради одного-єдиного адресата.
– Очевидно, що цей невихований адресат – я?
– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнєром, тоді так.
– Яків Ровнєр власною персоною – перед вами.
– Тоді якого біса, скажіть мені, я не здогадався з адреси, що на телеграмі вказані «Мебльовані кімнати Розенберга», що вже з пів року як згоріли, та поперся шукати вас саме туди?
– Ось це мені, шановний, невідомо, – Яків розвів руками.
– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому після вранішніх прогулянок хотілося добряче виговоритися, – там, звісно, ніякого Ровнєра бути не може. Тоді я знайшов двірника сусіднього будинку, який хоча би щось знав…
– Але зрештою ви мене знайшли. – Яків зрозумів, що треба спиняти цей водоспад слів, бо кінця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумію, для мене є телеграма?
– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга і поліз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалі обов’язково повідомляйте свою справжню адресу всім, хто вам писатиме, бо ноги ж не казенні – стільки містом бігати.
– Саме так і зроблю.
Яків розписався на квитанції, дочекався, доки листоноша забереться з кабінету, й нарешті звернув увагу на телеграму, де справді красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нічого дивного, адже до нової квартири він перебрався зовсім нещодавно. А ось прізвище відправника змусило задуматися.
– Тереховський? – пробурмотів Яків, прислухаючись до звуків і намагаючись видобути з глибин пам’яті потрібний образ. Та в голові нічого не з’являлося, і він заходився читати.
«Якове, привіт від Жижка».
– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.