Книгарня «ШОК»
Шрифт:
Якщо перекласти цю фразу з української на французьку, маючи на увазі переклад у широкому сенсі, то, з огляду на повну відсутність видавництв в Україні в середині 90-х і престиж «Сучасності», яка донедавна була часописом іноземних українців, вигук Миколи Рябчука на мою адресу означав визнання, аналогічне прийняттю рукопису до друку не менше ніж у «Gallimard».
Роль Миколи Рябчука на моїй творчій стезі не обмежувалася тим, що саме завдяки йому мій прозовий дебют відбувся не в саморобній багатотиражці, яких у середині дев’яностих було багато, а на сторінках престижної «Сучасності». За кілька років до того, прочитавши його оповідання (а Микола Рябчук уславився ще й
Отже, й на формування мого неповторного творчого стилю вплинув Микола Рябчук, а не Анна Гавальда, якої тоді ще й на світі не було. Бо ж і в новелах Миколи Рябчука була та сама душевність дружньої розмови, яка є фішкою новелістики нині всесвітньо відомої Анни Гавальди.
Тоді, в далекому 94-му, я купила десять чи більше чисел «Сучасності» й дарувала всім, аж не лишила для себе. У мене немає того числа з моєю першою публікацією. То був період гіперінфляції, і пригадати, а тим паче оцінити суму гонорару за ту публікацію було б і важко, і не показово. Але пам’ятаю, що розраховувала на гонорар за п’ять оповідань, десь рівний ціні п’яти пляшок горілки, яку я тоді ще пила.
Отримала рівний ціні півтори.
Потім мої оповідання друкувалися й далі в українській періодиці, а згодом було й перше міжнародне визнання. В Америці вийшла антологія сучасної української літератури, яку назвали моїм оповіданням, одним із тих, що найбільше сподобалося Миколі Рябчуку з перших дванадцяти. Я можу сказати навіть більше: англійська версія мого оповідання потрапила до тої антології завдяки тому самому Миколі Рябчуку, який був одним із її упорядників. Ішли роки, зовсім як у новелі Анни Гавальди, і в моє творче життя входили і продовжують входити інші чоловіки й жінки. Але на початку був Микола Рябчук. Завдяки йому я прийшла в літературу, і мені не відмовили ноги. А я, невдячна, навіть ніколи не переймалася тим, яка на мені білизна, зустрічаючи цього чоловіка… Присоромила мене на цей предмет Анна Гавальда, яка є не просто світовою знаменитістю, а й належить до десятка найбільш читаних авторів. Вона є однією з перших за рівнем продажу не лише у світі, але й на нашій київській Петрівці.
То в чому ж річ? Чому мої оповідання, що їх схвалив Микола Рябчук, ледь сягають сумарного накладу в кілька тисяч, а оповідання Анни Гавальди читає весь світ, а за ним і вся Україна в наразі російських перекладах? Чи можна все списувати лише на неісторичність української нації, креольство української культури, відсутність кафедр україністики у світі, зокрема на батьківщині Анни Гавальди, тобто на все те, що, покинувши літературну критику, науково розробляє зараз Микола Рябчук у рамках націоналістичних і постколоніальних студій? Чи тут дався взнаки брак індивідуальних зусиль, конкретно моїх, коли авторці бракує запалу просувати свої тексти, все витрачається на їхнє написання? Чи таки відмовили б мені ноги, якби Микола Рябчук просто порадив мені писати далі, не вигукнув тоді сакральної фрази про хлопчика? Аби він не оцінив мене належним чином, чи назвала б я його ducon, сучий син, як Анна Гавальда назвала видавця з Лівого берега? Певне, що ні.
То, може, саме індиферентність авторки щодо долі її текстів і гальмує їхнє просування по світу?
Я не заздрю міжнародному успіхові Анни Гавальди. У всякого своя доля. Але мені приємно відзначити типологічну подібність своїх оповідань до оповідань цієї зірки. Я писала свої
Про інтимні стосунки оригіналу та перекладу
Була вражена, коли довідалася, що в західних перекладознавчих студіях співвідношення між оригінальним текстом і його перекладом традиційно порівнюють зі стосунками між чоловіком - сильним, творчим, активним, та жінкою - слухняною і пасивною. Мабуть, усі, хто читає бодай однією іноземною мовою, оцінили, як перекладають у так званих цивілізованих країнах. Добре знаючи, якої праці, яких надзусиль іноді вимагає переклад, я для себе пояснювала захід- ний підхід до оригіналу чи то загадковими їхніми лінощами, чи то глибокою неповагою до об’єкта перекладу. А виявляється, тут настільки глибоке теоретичне підґрунтя.
Оригінал самим фактом свого існування визначає, яким бути перекладові. Як головною чеснотою жінки є її вірність чоловікові, так і головним, якщо не єдиним, індикатором якості перекладної версії є її вірність оригіналові.
Західна школа художнього перекладу й досі послугову- ється переважно саме цією настановою. Поезії перекладаються дослівно, без збереження просодії оригіналу, рим, ритмів.
Ретельно збережено всі oбрази поезії, але самої поезії нема.
Перекладаючи прозові твори, перекладач навіть не намагається творчо використовувати можливості своєї мови.
Наприклад, каламбури оригіналу перекладаються дослівно, у кращому випадку дається коментар, що воно мало б означати, але зазвичай немає і того. Перекладач створює підрядник, який справді нагадує вірну дружину, безбарвну і прісну.
Вона не має власних ідей. Тільки слухняно повторює думки володаря, через свій невеликий розум дещо спрощуючи їх.
Така традиція, виявляється, має глибоке історичне корін- ня.
Ще в ХVІ сторіччі британський перекладач Горація Томас Дрант, пояснюючи свою позицію ретельно відтворювати тільки підрядник оригіналу, не дбаючи про естетику, посилався на розділ Біблії, де Господь наказав воїнам обстригти волосся і видерти нігті всім полонянкам, яких вони хотіли взяти за дружин, аби ті втратили свою красу, а отже, були би приречені на вірність.
Але і в бездарній західній школі перекладу останнім часом з’явилися зрушення, коли в результаті творчого ставлення до тексту перекладач намагається зберегти не тільки букву, а й дух оригіналу. Це збіглося в часі з появою паритетних союзів чоловіків і жінок. Та й творче ставлення до оригіналу, як уважають західні дослідники, а надто дослідниці перекладу, започаткували саме переклади в рамках жіночих студій. На їхнє переконання, мова є важливим чинником формування думки. Мова не лише відображає дійсність, але й моделює її.
Переклад, як відомо, є формою інтерлінгвістичного передання.
Перекладачі повинні маніпулювати текстом у такий спосіб, щоб він став значущим для читачів іншої мови. Для того, щоб перекладений текст виконував певні функції в рамках своєї культури, він має бути адаптованим до вимог епохи й культурної ситуації. Мало того, цей текст може бути підсиленим і загостреним дотично до оригіналу, якщо того вимагає й позиція перекладача (перекладачки).
Західні дослідниці наполягають на тому, що саме в рамках перекладу ґендерної літератури з’явився цей новий підхід.