Князь Кий
Шрифт:
— А тепер поведемо хоро! — гукнула Либідь. — Всі в хоровод!
З криком, сміхом і вереском дівчата спурхнули з прим'ятої трави і, ставши кружка, взялися за руки, пішли в танок, почали жартівливими пісеньками зачіпати хлопців.
Ой, по горі, по горі крокіс поріс, забрав дідько хлопців та в ліс поніс!Почувши, як їх зневажають, хлопці враз покидали своє заняття, стали кружка, тупнули ногами.
Ой,Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися — хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли — Купайла й Марени — опинилися всередині хороводів.
Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:
Ходили дівочки коло Мареночки, а хлопців ватага — навколо Купайла…Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.
Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, — обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.
Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…
Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!
Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:
— Гарна ти!
— Невже? — дівчина почервоніла від задоволення.
— Клянусь Світовидом!.. Танцював би з тобою до самого ранку!
— Я теж, — почулося у відповідь сором'язливе признання. Їхні руки сплелися в міцному потискові.
Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум'янець.
— Що з тобою? — сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.
Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах — червоне корзно, на ногах — жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев'язане кольоровою стьожкою. Ліва рука — на рукояті меча, права — уперлася в бік. Обличчя закам'яніле, суворе.
А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.
Ох, боюся я його! — прошепотіла дівчина, здригаючись. — Прив'язався, мов лісовик!
Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:
— Не бійся… Я захищу тебе!
— Він княжич…
— Ну то й
— Він має дружину…
— Я теж маю дружину! Рід русів могутній…
Цвітанка ясними очима вдячно глянула на юнака і раптом сказала:
— Ти так на мене дивишся, Кию…
— Як?
— Як ніхто ніколи не дивився!
— Бо ти ж гарна!!. Я казав тобі вже.
— Є кращі дівчата…
— Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів…
— Для мене теж кращого немає…
— Люба!
— Любий!
— Будь моєю жоною! Ти згодна? Дівчина спалахнула від щастя.
— Згодна…
І мимоволі глянула поверх голів. Чорний Вепр стояв там же, де й раніш, і палаючим поглядом стежив за кожним її рухом. Невже здогадався, про що у них мова?!
Серце її стиснулося: такий лихий блиск у княжичевих очах! Сказати Києві? Та в цю мить пролунав голос Либеді:
— До річки, дівоньки, до річки! Пустимо на воду вінки! Вже сонце сіло за дерева — незабаром запалає купальський вогонь!
Хоровод ураз розсипався. Дівчата заверещали й пурхнули до берега. Хлопці кинулися за ними.
Прудконога Либідь першою добігла до річки і, знявши з голови вінок, пустила на воду. Течія підхопила — понесла.
До нього долучилося багато інших — і закружляли на темнолискучій поверхні Росі, мов пухкі жовтаві каченята. Одні пливли спокійно, поважно, без метушні, інші, потрапивши в закрут виру, заспішили, затанцювали, а треті прибилися до берега й заплуталися у лозняку…
Цвітанка пустила й свій. Він ковзнув по заводі, виплив на плесо, потрапив на бистрінь і, обганяючи поважніших і спокійніших своїх побратимів, подався вниз по течії у непроглядний вечірній морок. Дівчина не відривала від нього очей — куди понесе? Де пристане? Чи довго продержиться на плаву? Адже те її щастя, то її доля!
Вінки пливли довго, і дівчата поволі йшли за ними берегом, аж поки густі сутінки не вкрили і їх, і річку, і ліс, і весь довколишній простір темною пеленою.
Тоді Кий гукнув:
— Вертаймося до Купайла! Підпалимо купальський вогонь!
Всі рушили назад, на галявину. Стали кружка довкола Купайлового ідолища. Кий дістав з-під нього загорнуті в ганчірку дві сухі смолисті дощечки з невеликими заглибинами посередині, загострену з обох боків палицю з насадженим на неї кам'яним коліщам, трут, жмут клоччя і, нарешті, ще одну палицю з прив'язаним до обох кінців шнурком — Так званий погонич, або поганяйло.
Вогонь для купальського багаття потрібно було добути старим, прадідівським способом — тертям. Тут не годився вогонь, взятий з домашнього вогнища, ні вогонь, добутий кресалом чи запалений блискавкою. Тільки — тертям!
Причандалля для цього готове. Тепер — за роботу!
Всі затаїли дихання.
Сутінки згущувались все більше. Та Кий не поспішав. Одну дощечку поклав на землю, вставив у заглиблення палицю з кам'яним кружалом, накинув на неї шнурок батіжка, а другою дощечкою накрив протилежний кінець палиці і міцно притиснув її рукою.