Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Але повернемось до того історичного моменту, коли середньовічний польський граф утерся, звівся на ноги і уперіщив жеребця пужалном трошки нижче хвоста. А той узяв - та й хвисьнув. І зачепив хазяїна задньою правою. Виплюнув його світлість зуби на землю і сказав спересердя:
– А коби здох ти!
І тут, гласять перекази, серед ясного неба гримнуло, попередньо блиснувши, і клятий огир відкинув копита. Відтоді й пішло: «Кобиздохівка». Спочатку місцина так називалась, а згодом і село, яке на ній вибудували. Бо вже як у тисячу шістсот сорок восьмому Максим Кривоніс, отой француз із сорбонським дипломом, що на православного вихрестився, збирав у наших краях свій полк, то з Кобиздохівки зголосилося аж сотня охочих. Знать, велике вже село було. Щоправда, один мій землячок, котрий вибився аж у столичні
І взагалі, у нашій Кобиздохівці з орфоепією давні непорозуміння і без графа.
Дещо до питання про кобиздохівську філологію
Пам’ятаю, у серпні 1960-го року на вступних іспитах до Київського університету мене, зеленого випускника, довго допитував знаний столичний професор і літератор Арсен Іщук. Теж, до речі, наш, подільський. Поговорили про те і се, а тут він і каже:
– Ви, юначе, либонь із Кобиздохівки?
– Звідки ви взнали?
– По «бараках»!
Оті кляті «бараки» таки видали моє глибоко провінційне походження. Не допомогли і штиблети з гострющими носами, і налигач на шиї зі шматка мотузки для білизни, - така тоді в місті мода була. Розкрив рота - «ґава» і вилетіла.
Чом у Кобиздохівці розмовляють не так, як на кафедрі української філології глибоко поважаного мною Київського Національного університету, я не знаю. Не докопавсь… але кобиздохівець ніколи не скаже вам: «Моря, порядок, буряки, ряст», а тільки: «Мора, парадок, бараки, раст». У Кобиздохівці не стрибають, а цибають - в річку чи через яму. А коли доходить до сполучень «ДЖ» і «ДЗ» - то ой! Кобиздохівські дівчата співають: «По садочку ходю, кониченька водю…» А наймолодше покоління скаржиться мамці:
– Я думав, що то гезь, а то жміль. Вкусив…
А мамця у відповідь:
– Гузики де обірвав, урвителю? Я тобі дам із твоїм жмелем разом!
Найтяжча робота у Кобиздохівці вважалася - вчитель української мови і літератури в дуже середній школі. Бо з одного боку весь філологічний корпус був виключно кобиздохівський. І отой діалект всмоктав з молоком матері. А з другого - посадові інструкції вимагали вчити діточок українського правопису і вимови згідно норм, розроблених у Києві Інститутом мовознавства Академії наук УРСР і особисто академіком Білодідом. Тому бідні жіночки сивіли, вичитуючи диктанти та шкільні твори хронічних кобиздохівських трієчників. Двієчників у нашому селі, починаючи з шестидесятих років, не було. І не тому, що юна парость порозумнішала, а тому, що згідно роз’яснень міністерства освіти тієї ж УРСР, двійка була ліквідована. Як клас. Себто - за двійки виганяли. Але вже не учня зі школи, а вчителя з роботи. Щоби не псував звітність! Пам’ятаю, писали ми у восьмому класі твір про першу на Кобиздохівщині Героїню Соціалістичної праці доярку Мотрю Юхимівну Плахотник. Царство їй небесне! Так от, мій сусіда по парті, син дядька Пічкура примудрився в кращих кобиздохівських мовних традиціях понаписувати скрізь «Мотра Юхимовна».
– Знаєш, серденько, - то Лапікуриха втрутилася, - це не дивина. У вас була Плахотник, на моїй Чорнобильщині - Палагеча. Теж Героїня, тільки не доярка, а «на буряках». Вона жіночкам у своїй ланці казала: «Жунки! Треба старацце!» Саме «жунки», а не «жінки» і мали вони, як ти здогадався, старатися, ну і таке подібне! Тож зрозуміло, чому мій сусід - синочок однієї з тих «жунок» увесь час писав не «пішов», а «пошов». Коли вчительці увірвався терпець, вона примусила його залишитися після уроків і сто разів написати на дошці «пішов». Хлопець старанно виписав оте покарання, а потім залишив учительці записку: «Фросино Трохимівно! Я все написав і пошов додому». Отак. А ти кажеш - Мотра.
Кажу. Бо що вже місцеві хлопці і дівчата, коли навіть професор Олександр Кузьмінець, під’їжджаючи (написати-написав, а вимовити це слово не беруся, та й у Лапікурихи пальці запліталися, поки надрукувала), так от, на підході до рідної Кобиздохівки Сашко раптом каже:
– О, знову шламбона на соші
Тому даруйте, якщо на наступних сторінках мої земляки заговорять трошки інакше, ніж класичні філологи, та й самого автора потягне у рідну мовну стихію. Що вже вдаєш - Кобиздохівка!
Дещо з географії і ще з дечого, зокрема, містики з перейменуваннями
Знайти Кобиздохівку - що плюнути. Спочатку доїхати дизелем, або, як у нас кажуть, бомбелем до станції Ржевуська. А далі - праворуч і попід лісом. А вже, як не видно буде високовольтної лінії - ото вона перед вами. Як її знаходили люди, коли ще електрики не було - одна з таємниць історії. В районній міліції стверджують, що по запаху. Я вам скажу, щось у цьому є. Бо як тільки у наших краях з’явилися правоохоронні органи, вони поставили за святу мету впіймати кобиздохівців на гарячому. Себто, на моменті, коли закваска перетворюється у чистий продукт званий первак. А дулі з лампадним маслом! Так ми їх і чекали! У 1985-му після славетного горбачовського указу у Кобиздохівку пригнали всю міліцію області - трусити самогон. Звичайно, нічого не знайшли. Спасибі земляку, що обласного генерала возить: жоден куб (так у нашому селі агрегат називають) на очі не втрапив. Зате генералу обірвали спочатку погони, а потім і лампаси. Бо у дядька Підіпригори налапали в клуні німецьку ще гармату. Цілу, змащену і снарядів ящик у соломі лежав. Із фронту дядько привіз. Знайшов «по дембелю» десь між Берліном і Вроцлавом, та й прикотив додому, щоб добро не пропадало. Хлопці з кагебе за голови хапалися:
– Як же це вас, дядьку, через усі капепе пропустили?
– Та як, синочки, хіба я дурний? Зробив довідку, що в обласний музей везу, печатку хімічним олівцем на сирій картоплині намалював - і вйо, бо вечір, бульба в полі, коні мокнуть, а жінка вдома з сорок першого року чекає.
Тодішній міністр, здираючи зі свого генерала погони, кричав:
– Мало того, що ти, дурень, у себе в управлінні замість бюста Дзержинського Щорса з біноклем поставив… де ти бачив, щоб Залізний Фелікс на допитах контру через бінокль роздивлявся? Так невистачало цього - ти ще й у Кобиздохівку поліз! Тобі хіба не казали, що це за їдне - Кобиздохівка?
А воно й справді, навіть київське начальство допетрало, що від нашого маленького села треба триматися якомога далі. Ну, скажімо, підперло після громадянської все, що можна, перейменовувати. Ясно, що благозвучне предковічне «Кобиздохівка» радянському начальству вухо муляло і очі різало. Назвали - «Троцьке». Не встигли звикнути, новина: «Лев Давидович - ворог народу!» Перейменували в Балицьке. На честь самого наркома енкаведе України. Ну, цьому його ж посіпаки одрізали голову і подарували Берії - на день народження. Пожило село трохи Беріївкою, пару років пробуло в Кагановичах. Останнє перейменування трапилося вже на моєму зрілому віку. Село нарекли «Відродженівка» - на честь другого тому модної тоді трилогії, буцімто написаної самим Леонідом Брежнєвим. Що з того вийшло, ви самі добре знаєте. Отак, часи минали, обставини змінювалися, а шановні люди, чиїми іменами нарікали цей населений пункт, невдовзі теє… щезали без сліду зі шкільних підручників та горизонту історії. Містика!
Попри всі бурі та катаклізми, кобиздохівці завжди саджали цибулю
Або
як гру Допіра і гру Козоріз в Норвезькому королівстві цибулею торгували
Якби той граф, через якого все вийшло, залишив кобиздохівцям герб, то в центрі його, безсумнівно красувалась би величезна цибулина. Біс його знає, у чому тут справа. Мо’, земля якась, а чи вода не така, як скрізь, або, знову ж таки, попід лісом затишок? Чи може все тому, що відколи з’явилася «сільгоспхімія», то хитрі кобиздохівці від її послуг самогоном відкупались? Але такої цибулі, як тут, немає ніде в світі! Не вимокає, не мерзне. Не проростає до весни, а вже смачна - сльоза проймає. І величенька, що твій буряк! Щоб ви знали, про нашу цибулю навіть у найпопулярнішому тоді журналі „Огонёк” писали, у липні п’ятдесят першого.