Коханка

Вишневский Януш Леон

Через майдан сунула процесія. Жінки у чорних сукнях і чорних капелюшках ховали обличчя за чорними вуалями. Деякі несли ще й чорні парасолі, аби захиститися від спеки. Ми знали, що це незвичайна процесія, й пішли слідом. Неподалік від ринку був цвинтар, оточений помаранчевими деревами, а біля нього, у білому будинку з дерев’яним хрестом на даху, — морг. У морзі у крихітній білій труні, вистеленій білим оксамитом, лежало немовля в білій шовковій сукні. Раптом одна з жінок почала голосно молитися. Я стала на коліна поруч із нею і теж молилася. Італійською. Бо я знаю молитви і прокляття дванадцятьма мовами. Навіть фламандською. І це не

має нічого спільного з моєю романістикою. Це просто зручно.

Невидима стрічка конвеєра пересунула крихітну труну ближче до стіни, потім відчинилися металеві дверцята, і труну миттєво всмоктало у простір за дверцятами, які відділяли морг від крематорію. Усі присутні вражено скрикнули. На мить запала мертва тиша і було чути лише шипіння вогню за металевими дверцятами. Щоб заглушити цей звук, я знову почала голосно молитися. Італійською. Моніка ще голосніше молилася польською.

Отче наш…

Раптом усі в морзі приєдналися до нас італійською.

Через кілька хвилин за металевими дверцятами все затихло, і тоді заплакана жінка з другого ряду лавок відкрила обличчя, підійшла до мене і поцілувала в руку.

Потім усі вийшли.

Моніка продовжувала стояти на колінах. Я сиділа зі складеними долонями і вражено вдивлялася у хрест на металевій стіні.

Все закінчилося так швидко. Надто швидко. Спалили немовля, прочитали дві молитви і розійшлися додому. Ніби після уроків.

До моргу увійшов низенький, дуже товстий чоловік. Підійшов до Моніки й заговорив до неї італійською. Моніка показала на мене.

Через п’ятнадцять хвилин нас уже взяли на роботу до того моргу, розташованого поряд із цвинтарем. Ми повинні були готувати труни і починати молитися перед кремацією. Товстий італієць запропонував нам утричі більше, ніж ми могли б сподіватися у будь-якому з ресторанів Генуї.

— Бо людям подобається, коли їхніх близьких оплакує хтось чужий, вони готові заплатити за це більше, — сказав він.

Таким чином, ми на два тижні стали плакальницями у ТОВ «Найкращі похорони» в Авеньйо. Звичайно, в Авеньйо помирає надто мало людей для того, аби власник міг мати належні прибутки, і тому ми плакали та молилися на похоронах усіх довколишніх містечок: Чікаґан, Нерві, Рапалло, Караско, Камольї — а іноді навіть у Монельї. Протягом цих двох тижнів ми тридцять вісім разів вистеляли труни і плакали на похоронах двадцяти двох чоловіків, чотирнадцяти жінок і двох дітей в околицях Авеньйо.

Того першого дня, коли спалили немовля, він увійшов до моргу і став на коліна навпроти мене. І дивився мені в очі, коли я плакала. А коли ми вийшли з моргу і повернулися на ринок, сидів біля фонтана. Наступного дня ми були на похороні бабусі. О дев’ятій ранку. Матері мера Авеньйо. Власник моргу просив нас плакати особливо старанно. Він увійшов до моргу через п’ятнадцять хвилин після початку похорону. Напевно, не міг зрозуміти, чому я теж знову прийшла на похорон. А до того ж, як і вчора, стою навколішки біля труни і плачу. Після церемонії він знову чекав біля фонтана і тоді наважився запитати щось англійською. Так ми познайомилися.

Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винайняв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спалили немовля.

— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину,

і мені стало дуже тебе шкода, і захотілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «притулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі.

Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. Попрощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по-справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби.

Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах».

Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав.

Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше.

Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста.

Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе.

Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це.