Коханка

Вишневский Януш Леон

Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти».

І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як

він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету».

Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною.

Те, що він розповідав, завжди було таке… таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною.

Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся з Франкфурта-на-Майні, де першого ж дня вранці дорогою з готелю до торгового центру поруч із ним у метро сів чоловік із білою тростиною. Вони їхали якусь мить мовчки, а потім той чоловік почав розповідати, як гарно буває на Канарських островах. Як виглядає затока біля острова Лансарот після весняного дощу і якого кольору бувають розквітлі кактуси, що ростуть у кратері згаслого вулкана на Пальмі, які оксамитові в них квіти, і що найінтенсивніший голубий колір небо має у травні. Потім потяг зупинився, той чоловік устав, подивився на нього, усміхнувся і вийшов. А він упродовж цілого робочого дня так і не зміг забути погляду того чоловіка з білою тростиною.

Або тоді, 11 вересня, коли він приїхав до мене додому і ми заніміло вдивлялися в екран телевізора, не розуміючи, що коїться зі світом. Він боявся. Сів за моєю спиною, міцно мене обійняв і притиснув голову до моєї потилиці. Він тремтів. І говорив таким дивним голосом, ніби йому хтось стиснув горло. Знаєш, я кохаю його і за те, що він не соромиться свого страху і зміг так сильно боятися при мені. Він, який суворо і безкомпромісно, педантично і справедливо керує сотнею людей у себе на фірмі, де майже всі бояться його. Він, який ніколи не може витримати на місці пасажира. І коли йому щось не подобається, відразу ж просить зупинитися і сам сідає за кермо.

Жоден із моїх знайомих чоловіків не боявся так гарно, як він. Я ніколи не забуду, як тоді, 11 вересня, він у якусь мить піднявся з місця і вперше з мого дому подзвонив до дружини. І хоча мені хотілося плакати, коли він промовив до слухавки: «Йоасю…», — але я розуміла, що це дуже правильно і що якби він цього не зробив, я не поважала б його так сильно, як поважаю зараз.

Того дня, коли ми дивилися на сюрреалістичні картини з Нью-Йорка, вперше по-справжньому заговорили про Бога і релігію. Нехрещений католик, він ходив до церкви тільки у післяобідній або вечірній час, коли там немає священиків. Він чинив так після того, як не зміг знайти священика на похорон власного батька, від якого пішла перша дружина і він, позбавлений вибору, погодився на розлучення. Він сидів за мною і шепотів мені на вухо, як сильно хотів би, щоб здійснилася його мрія і можна було відправити в одному вагоні потяга до Ассизі або до Мекки найголовніших жерців і священиків усіх світових релігій. І щоб серед них обов’язково була жриця вуду, яка вірить у те, що мертві здійснюють свої вічні мандрівки поряд із нами, живими, і що за допомогою ганчірної ляльки та голки для шиття можна викликати неурожай у цілій країні або зробити жінку вагітною. А поруч із нею щоб сидів буддист, який вірить, що Бог є мурахою або каменем. А біля вікна — даос, який розповідає мільйонам китайців, що

Інь та Янь — це Правда і Брехня, Чоловік і Жінка, Добро і Зло, які об’єднуються в Дао, а врешті-решт існує лише одне By Вей, що в дослівному перекладі означає «ніщо не має сенсу». А біля виходу щоб сидів польський рабин із Нью-Йорка, а навпроти нього — бородатий мулла з найбільшої мечеті Аль-Азхар. І щоб вони всі разом доїхали у тому потязі до Мекки або Ассизі, а потім разом вийшли, стали одне біля одного і промовили хором, кожен своєю мовою, що жодна релігія світу не виправдовує вбивства вагітної секретарки зі 104-го поверху Всесвітнього торгового центру. І щоб сказали, що в ім’я Бога, в ім’я ганчірної ляльки чи якоїсь священої мурашки нікого не можна вбивати. І він шепотів це мені на вухо, а я зі сльозами на очах закохувалася в нього все більше і більше.

У такі миті я хотіла стати для нього всім. Святою і грішницею. Ніколи не підвести його і не розчарувати. Але не так, як свою матір. Бо для матері я хотіла стати ідеальною, щоб вона була задоволена мною, а не для того, щоб почуватися добре самій. Я ніколи не забуду, як на Миколая мати купила мені ковзани і ми пішли на ковзанку. Мені було дванадцять років. Я не вміла їздити. Та й не любила. Але моя мати вважала вміння кататися на ковзанах ознакою «доброго виховання». Я інтуїтивно відчувала, що не просто катаюся на ковзанах. Коли я падаю, то одночасно об лід стукається й еґо моєї матері. Гордої офіцерської вдови, яка «сама здатна належно виховати свою доньку». І я переверталася, соромилася, і не казала їй, що у мене болить рука. Лише ввечері, коли рука вже стала схожою на завеликий протез, а в мене від болю піднялася температура, я сказала їй про це. Рука була зламана у двох місцях. Колись я розповідала йому цю історію і ніколи не забуду його рук, складених як до молитви, здивування в очах і довгу мовчанку після того.

Що у ньому такого незвичайного? Незвичайне у ньому також те, що він постійно хоче мене. Попри свій вік, він почувається настільки молодим, що постійно думає «тільки про це», й ерекція у нього буває навіть тоді, коли він слухає національний гімн. Дослуховує гімн до кінця, знімає патріотичну долоню з лівої сторони своїх грудей і прагне відразу ж притулити цю хтиву долоню до правої сторони моїх. Коли жінку на порозі тридцятиліття хочуть майже по-тваринному і майже постійно, це дуже цілюще відчуття. При цьому трапляється пережити чудові миті, коли перехоплює подих і так приємно тягне внизу живота.

У такі миті він кидав усіх і все, нахилявся до мого вуха і шепотів, що хоче мене. В автобусі, коли «якось так вийшло», що ми їхали до мене додому під час обідньої перерви, щоб через годину повернутися на роботу, де відразу ж зідзвонилися і домовилися зустрітися ще раз у другій половині дня. У театрі, де він затримував мене в антракті, аж поки всі поверталися на свої місця, а потім затягав до жіночого туалету, і ми кохалися там в одній із кабін. У таксі, коли він казав водієві зупинитися біля парку, давав пачку банкнот і просив «на якийсь час» вийти і «замкнути нас ізсередини». Жоден водій не відмовився.

Так! Поруч із ним я відразу ж відчувала, що він мене хоче.

Ти, мабуть, думаєш, що він був такий, тому що не мав часу «вистигнути», бо ми не залишалися разом від ранку до ранку і від понеділка до понеділка. Я теж так думала, особливо коли слухала розповіді товаришок про їхніх свіжоспечених чоловіків або наречених, з якими вони замешкали разом і які десь приблизно через чотири місяці починали відчувати проблеми із «пониженим фактором пожадання своєї коханої», як про це із сарказмом говорила бухгалтерка пані Кася. Мудра, спокійна, бездітна, після двох розлучень і трьох шлюбів.

Але у нього не було проблем із цим фактором. Це я знаю напевно. Протягом тих шести років одного разу трапилися чотири місяці, коли він бував у мене щодня. І щодня ми починали і завершували день у ліжку. Коли я згадую про це зараз, то мені здається, що насправді ми найчастіше взагалі не вилазили з ліжка.

Я часто думала про те, чи був — тоді мені здавалося, що це неможливо у теперішньому часі, тільки зі словом «був» — такий період у його житті, коли він так само сильно хотів свою дружину. Тільки раз, один єдиний раз, я запитала його про це. На пляжі на острові Гель, коли сходило сонце.