Комедії
Шрифт:
Перша п’ятиактна комедія Мольєра «Легковажний, або Все невлад», поставлена 1655 року в Ліоні, принесла і перший небачений до того успіх. Слава театру поступово починає виходити за межі міста і провінції. Конкуруюча трупа змушена була виїхати з Ліона, а частина її акторів приєдналася до мольєрівської трупи. Принц Конті став її меценатом і призначив Мольєрові пенсію (щоправда, через чотири роки, підпавши під вплив єпископа-фанатика, він зрікся навіть знайомства з Мольєром, але той уже не дуже потребував підтримки вельможної особи).
Наступного року в місті Безьє Мольєр поставив другу комедію «Любовна досада», з нею він із успіхом виступав в Оранжі, Авіньйоні, Діжоні. 1658 рік театр уже зустрічав у Греноблі, потім переїхав до столиці Нормандії Руана. Мольєр поступово наближався до Парижа — кінцевої своєї мети. Адже успіх у Парижі, центрі всього культурного життя Франції, означав
… Дванадцять років минуло відтоді, як він залишив своє рідне місто. Та вони не проминули даремно, ці роки безнастанних мандрів, розчарувань і невдач, постійних шукань свого власного шляху у нелегкому театральному мистецтві. Перебування в численних містах і містечках Південної і Західної Франції давали Мольєрові змогу глибоко познайомитися з найрізноманітнішими представниками французького народу, провінційної буржуазії і дрібного дворянства. Мабуть, вони особливо зацікавили його тоді, коли, поставивши перші фарси, він несподівано відкрив у собі талант драматурга. Відтоді Мольєра почало цікавити все — характер, напрям думок людей, їхня психологія, інтереси, мова, манери. Розповідають, що Мольєр завжди носив із собою карти, на яких записував усе, що зустрічав цікавого у своїх мандрах. Тому майбутні образи героїв його комедій — хитрі й життєрадісні слуги, обмежені й бундючні буржуа, безчесні і нахабні аристократи, лицемірні церковники, дурнуваті маркізи, провінційні модниці і багато-багато інших — були породжені самою дійсністю, яку драматург вивчав із пристрасністю захопленого художника.
Восени 1658 року трупа Мольєра повернулась до Парижа і успішно виступила в Луврському палаці із «Закоханим лікарем». Ще молодому королю Людовіку XIV сподобалась гра акторів і сама п’єса, і він дозволив трупі виступати в театрі Пті-Бурбои, у якому гастролювали італійці.
Крім цього театру, в Парижі існували ще два — театр Маре, який ставив комедії-фарси, і Бургундський готель, що спеціалізувався на трагедіях Корнеля і перебував під королівською опікою. З самого початку Бургундський готель, побоюючись конкуренції, надзвичайно вороже зустрів Мольєра і робив усе можливе, вдаючись навіть до відкритих наклепів, щоб дискредитувати його в очах короля і глядачів. Запальна й правдива натура Мольєра не могла миритися з брехливими випадами «королівських» акторів. Вперше він їм відповів одноактною п’єсою «Кумедні манірниці» (1659), у якій гостро і дотепно висміяв модний салон маркізи Катерини Вівон де Рамбуйє, куди прагнули потрапити всі, хто мріяв про славу, — ніхто не міг стати знаменитим, якщо це не було схвалено салоном. Буйним цвітом у ньому розквітла так звана «преціозність» — тобто манірність і бундючність, підкреслена витонченість стосунків між його відвідувачами, які підміняли просту мову штучно-барвистими зворотами, мало зрозумілими непосвяченим. «Не ховайте моїх надій у могилі ваших облудних обіцянок, ви підкладаєте дрова вашої люб’язності в палаюче вогнище моєї дружби, я навантажую ці слова на корабель моїх вуст, щоб переплисти розбурхане море вашої уваги і досягнути щасливої гавані ваших вух» — ось один із зразків подібної салонної мови. Такою мовою розмовляють героїні комедії Като і Мадлон.
П’єса «Кумедні манірниці» стала важливим етапом у творчості Мольєра. З надзвичайною сміливістю вона висміяла моральну суть французької аристократії, її літературні смаки, штучну манірність, що суперечила здоровому глуздові буржуазії, різко критикувала модний аристократичний напрям у літературі. Сатира Мольєра досягла своєї мети, фактично знищивши преціозний стиль, а саме слово «преціозний» набуло глузливого змісту. Цією п’єсою Мольєр оголосив війну наймогутнішим дворянським родинам. Комедію заборонили, але король, прочитавши її, дозволив вистави — адже висміювалась та фрондуюча аристократія, з якою він завжди боровся.
Незважаючи на кампанію наклепів, що здійнялася після «Кумедних манірниць» — Мольєра звинувачували в плагіаті, намагались дискредитувати у спеціально написаних проти нього комедіях, — його перший виступ у Парижі перетворився на тріумф.
З початку 60-х років слава Мольєра дедалі зростає. 1661 року він закінчив соціально-побутову комедію «Школа чоловіків», наступного року — «Школу жінок», яка принесла авторові і новий тріумф, і нову кампанію брехні і наклепів з боку «бургупдців» та численних ворогів з аристократичних кіл. Король призначив Мольєрові велику пенсію за цю п’ятиактну п’єсу, і все ж навколо неї розгорнулася гостра дискусія. Автору дорікали за непристойність ситуацій, недотримання класичних правил, запозичений і недосконалий сюжет, ряд інших
Перша з них не лише висміювала дріб’язковість і непереконливість нападок на комедію, але й містила цікаві думки Мольєра щодо театрального мистецтва. Суть його думок (додамо — і всієї його творчості) полягає в необхідності для письменника реалістичного відтворення життя. Ідучи врозріз із встановленими традиціями! класицистів — розмежовувати трагічне і комічне, — він висуває думку про можливість поєднання цих двох елементів. Мольєр критикував також пишномовний пафос, неприродність гри бургундців, протиставляючи їхній манері правдивість і простоту.
«Критика на «Школу жінок» іще більше загострила дискусію, автора почали висміювати його ж зброєю — в комедіях. А найбільш непримиренні вороги Мольєра, ті, хто впізнав себе у п’єсі, намагаючись викликати гнів церкви проти драматурга, провокаційно доводили, що десять «правил подружнього життя і обов’язків заміжньої жінки», викладені в комедії, насправді пародіювали десять заповідей святого письма.
«Версальський експромт» відрізнявся від «Критики» своєю незвичністю. На сцені було зображено репетицію всієї мольєрівської трупи, актори виступали під власними іменами, а сам Мольєр учив їх, як слід грати різні ролі — робити відповідні жести, декламувати, користуватися інтонацією. Він нещадно розправився з маркізами, які, ніколи не читаючи творів, вихваляли їх або, навпаки, ганили. Автор пропонував відтепер вводити в комедії замість комічних слуг дурнуватих і пихатих маркізів, що значно краще смішитимуть глядачів.
Незважаючи на запеклу кампанію проти Мольєра, полеміка навколо «Школи жінок» закінчилася цілковитою його перемогою і лише сприяла зростанню його слави визнаного драматурга.
Для придворних свят Мольєр написав кілька комедій-балетів. Деякі з них були суто розважальними («Мелісерта», 1666; «Комічна пастораль», 1666; «Блискучі коханці», 1670; «Псіхея», 1671). Інші зберігали реалістичну тенденцію, властиву всій творчості Мольєра. Це були «Шлюб з примусу», «Принцеса Еліда» (1664), «Любов-цілителька» (1665), «Сіцілієць, або Любов-маляр» (1666), «Пан де Пурсоньяк» (1669) та ін.
У 60-і роки Мольєр створює і свої шедеври, що принесли йому світову славу. Першою з них була «серйозна» комедія «Тартюф» (1664–1669), яку він змушений був тричі переробляти. До появи п’єси спричинилася шпигунська діяльність таємного центру католицької реакції — «Товариства святих дарів», яке вистежувало й віддавало інакомислячих до рук інквізиції. Цим твором Мольєр оголосив боротьбу лицемірству і святенництву католицької церкви.
У першій редакції п’єси (триактної) головний герой Тартюф виступав як чернець-святенник, символізуючи собою найогидніші риси церковників. Після першої вистави п’єсу було заборонено. Мольєр звернувся з листом до короля, у Жому писав, що «оригінали домоглися заборони копії», але дозволу на поновлення вистави так і не дістав. У другому варіанті вже п’ятиактної п’єси «Облудник» (1667) герой звався Панюльфом і виступав у світському одязі. Проте і цю п’єсу також відразу заборонили. Лише 1669 року Мольєр одержав дозвіл короля на постановку комедії, яка до наших днів користується незмінним успіхом у глядачів.
В останній редакції Тартюф виступає у світському одязі, але тепер до образу розбещеного лицеміра Мольєр додав кілька нових рис і той став іще й донощиком, провокатором і злодієм. Приховуючи свої найогидніші думки і вчинки за удаваним святенництвом, посилаючись на небо, божі заповіді, доводячи всім, що він діє лише «на благо ближньому», Тартюф стає уособленням тієї страшної і безжальної сили, якою була в період феодалізму католицька церква. Довгі лицемірні промови-проповіді Тартюфа стали своєрідним запереченням релігійних догматів. В устах негідника Тартюфа сама суть і поняття християнського вчення — любов до ближнього, смирення, милосердя, зречення життєвих благ — звучать як знущання з людини, із самого їхнього змісту. Наслухавшись цих святенницьких проповідей, довірливий Оргон перетворюється на жорстокого й черствого тирана своєї родини, на слухняне знаряддя в руках пройдисвіта. Не розуміючи жахливості своїх думок, цей обмежений буржуа навіть похваляється Клеантові, що після розмов з Тартюфом почав ненавидіти все живе на землі. Духовне спустошення Оргона, викликане релігійним фанатизмом і сліпою вірою в Тартюфа, досягає межі аморалізму — йому стають байдужими життя і щастя власних дітей, матері, дружини. Віднині головна мета його існування — задоволення примх і вимог свого «друга» і «брата».