Комедії
Шрифт:
Таким чином, якщо в першому варіанті комедія була просто антиклерикальною, то тепер гранично загострена сатира драматурга перетворює «Тартюфа» на твір одверто антирелігійний. Не випадково паризький архієпископ Перефікс з такою люттю виступив проти п'єси і заборонив парижанам під страхом відлучення від церкви навіть читати або слухати уривки з неї.
І все ж уїдливо-нищівні випади Мольєра проти релігії та її згубного впливу виходили далеко за межі критики лише її представників. Він узагальнює образ Тартюфа, перетворюючи його на небезпечний соціальний тип, на символ пороків, властивих не тільки церковникам, але й феодально-аристократичним колам. Автор підводить глядача до висновку, що вади антигероя Тартюфа переростають у велике соціально-суспільне лихо, боротися з яким звичайним людям не під силу. Тому не випадково фінальна сцена, коли в. хвилину найвищого торжества облудника, який, здавалося, вже святкує перемогу, королівський офіцер заарештовує не Оргона, а самого Тартюфа, сприймається
«Тартюф» синтезував у собі різні комедійні жанри, а окремі епізоди в п'єсі набули навіть драматичного звучання, характерного для трагедії. Наслідувач традицій гуманістів епохи Відродження, Мольєр використав і їхню випробувану зброю — гротеск і соціально-політичну сатиру, що особливо сприяли викривальному пафосу комедії. Події, які розгортаються у вузькій сфері родини Оргона, визначили тему сімейно-побутової комедії, а типовість рис головного героя і частково інших персонажів свідчили про наявність елементів комедії характерів. Історія із скринькою, де були сховані якісь таємні документи, від яких залежала доля Оргона, свідчила про наявність елементів комедії інтриги. Буфонно-комічні елементи комедії Мольєр запозичив із популярних народних фарсів. Нарешті, пристрасна боротьба інших персонажів (Доріна, Клеант, Ельміра, Даміс) з представником чужого їм феодального світу, прагнення захистити правду, їхня розважливість, простота і реалістичність поглядів свідчили про народну основу комедії.
Ім’я Тартюфа міцно увійшло в лексику багатьох народів — настільки великою виявилась узагальнююча сила цього типового соціального образу.
1665 року Мольєр написав свою першу прозову комедію «Дон Жуан, або Камінний гість», використавши широко відомий сюжет про любовні пригоди розбещеного молодого ідальго Дон Хуана. За свідченням севільських хронік, його скандальні пригоди врешті обурили церковників і вони його вбили, а потім поширили легенду, за якою Дон Хуан був покараний небом і потрапив до пекла. Проте знайома тема набула у Мольєра нового звучання. Його герой — найогидніший і водночас найпривабливіший з усіх Дон Жуанів, яких знали до того. Надавши своєму героєві характерні риси і ознаки французького розбещеного хижака аристократа свого часу, зробивши його цинічним розпусником, лицеміром, безсоромним зухвальцем, позбавленим усяких моральних принципів і позитивних ідеалів, Мольєр ніби висловив ставлення усього третього стану до ворожої йому і ненависної аристократичної верхівки феодального суспільства. Але разом з тим мольєрівський герой стає носієм таких позитивних рис, що роблять його образ часом навіть привабливим. Він має гострий критичний розум, що дозволяє йому давати нищівні характеристики представникам феодального світу, який породив його самого; він ризикує життям, ставши на захист незнайомої людини, не боїться ні бога, ні небесної кари, глузує з пекла і майбутнього життя. У цьому плані образ Дон Жуана подібний до знаменитого шекспірівського сера Джона Фальстафа. Куртуазна зовнішність, цинічний внутрішній зміст, примхливо уживаючись з атеїстичним і раціоналістичним розумом, роблять образ цього героя складним і життєвим.
Мольєрівський Дон Жуан відрізняється від своїх паралелей в іспанських, італійських і французьких варіантах тим, що він не просто розбещений, не просто безбожник, а цілком визначений соціальний тип, що вийшов з тих верств суспільства, яке Мольєр ненавидів і намагався викрити. Герой Мольєра позбавлявся однобічного класицистського тлумачення з характерними для нього перебільшеннями якихось трагічно-комедійних або шаржованих рис і ставав повнокровним, життєвим образом, максимально конкретизувався і був схожим на тих вільнодумних сучасників Мольєра, «лібертенів»-аристократів, що хизувалися своїм морально-релігійним нігілізмом.
Саме в такому зображенні героя і полягало новаторство великого драматурга, який прийшов до реалістичного зображення як свого персонажа, так і всієї його історії. Типовість Дон Жуана ввела в оману навіть критиків, які почали шукати його прототип у придворних колах, не зрозумівши, що він увібрав у себе риси багатьох представників аристократичного суспільства.
Блискучий промовець, Дон Жуан жодного разу не захистив честі свого дворянського стану, вади якого так переконливо викрив Сганарель. Його гіркі думки через сторіччя в дещо іншій формі повторить безсмертний Фігаро Бомарше. Живучи сьогоднішнім днем, миттю, Дон Жуан щирий, коли освідчується в коханні якійсь жінці, що її він уперше бачить, і йому байдуже, чи одягнена вона в гаптовану сукню знатної дами, чи в простеньку сорочку сільської дівчини, чи звуть її Ельвірою або Матюріною. І він вірить, щиро вірить у свою миттєву любов — так само, як і в те, що вона швидко зникне, витіснена новим почуттям. У відповідь на докори Ельвіри, своєї чергової жертви, Дон Жуан признається, що він зовсім не вміє прикидатись. І водночас він добре знає ціну лицемірству. В одному із своїх останніх монологів він блискуче викрив «модний порок» — «привілейоване лицемірство», що його вважають доброчесністю. Він каже приголомшеному Сганарелеві, що віднині сам хоче прикритися машкарою лицемірства, — адже це надійно, навіть якщо його викриють, «вся зграя»
Вже згадувалося, що Дон Жуана наділено рядом позитивних рис, а інколи Мольєр ніби підкреслює благородну поведінку героя. Можливо, це слід пояснити тим, що Мольєр намагався відійти якнайдалі від традиційного релігійно-моралізаторського образу Дон Жуана. А проте, незважаючи на окремі привабливі риси Дон Жуана, образ його антидемократичний у своїй основі. Про це свідчать сцени із Сганарелем, з П’єро, у яких Дон Жуан виявляв свою зневагу до представників третього стану. Він не гребує навіть тим, щоб, забувши про свою дворянську честь, наживатись на них: Подібно до того, як граф Дорант оббиратиме міщанина Журдена, так і Дон Жуан намагається обібрати буржуа Діманша. Автор закінчує п’єсу «небесним покаранням» героя, тобто ніби йде за встановленими зразками, і його розбещений і аморальний грішник потрапляє до геєни вогненної. Але такий фінал надто вже нагадував буфонаду. Справді, Дон Жуан з криком зникає в полум’ї. Та слідом за цим чути голос Сганареля: виявляється, всі задоволені покаранням негідника, тільки йому не пощастило, бо він втратив свою платню. Тричі повторювана фраза про втрачені гроші викликала не почуття побожного жаху чи священного трепету, а веселий сміх глядачів.
Не менш переконливо і реалістично, соковитими барвами намальований багатогранний образ Сганареля. Він далеко відходить від традиційно-фарсового образу слуги, джерела комізму і жартівливих витівок. Сганарель Мольєра практичний і хитрий, добропорядний і побожний, часом примітивний і боягузливий, але наділений здоровим глуздом. Цей образ викликав особливу ненависть церковників. У памфлеті, спрямованому проти Мольєра, один з натхненників кампанії наклепів Рошмон писав, що той «сміється з релігії і проповідує вільнодумство, роблячи велич божу іграшкою в руках театрального пана і його слуги-атеїста, який глузує з неї, слуги, ще безбожнішого, ніж його господар…». Обурення Рошмона посилювалось тим, що безбожнику Дон Жуанові протистояв лише «дурнуватий і обмежений» Сганарель, який вірить у «чорного монаха», а захищаючи релігію, «розквашує собі носа», тобто його доводи на користь релігії лише роблять іще переконливішими безбожні думки Дон Жуаиа.
Сганарель — образ у п’єсі надзвичайно важливий, оскільки саме завдяки йому автор глибше розкриває образ головного героя. У численних суперечках з Дон Жуаном Сганарель доводить негідність його поведінки, викликаючи у того сміх або таку відповідь, що примушує замовкнути простакуватого слугу. І все ж Сганарель переконаний у несправедливості вчинків свого пана, страхає його небесною карою, з якої Дон Жуан лише глузує. У цих епізодах автор досягав подвійної мети. Він дискредитував не тільки мораль і поведінку великого дворянства, а й саму релігію, оскільки докази Сганареля, якими він намагається її захистити, настільки наївні, незграбні й двозначні, що досягають протилежного наслідку. Його здоровий глузд, народна кмітливість далекі від розуміння євангельських чудес, які він замінює зрозумілими всім реаліями навколишньої дійсності і тим самим заперечує релігійні твердження про виникнення матеріального світу, непорочне зачаття тощо.
«Дон Жуан» продовжив викривальні тенденції «Тартюфа», а обидва герої певного мірою споріднені між собою, щоправда, Дон Жуан зображений значно ширше. У цій п’єсі Мольєр сміливо пішов на порушення класицистичних канонів, встановлених для кожного драматичного жанру. Написана прозою, вона мала в собі не тільки комедійні, а й драматичні елементи, тому за жанром може скоріше вважатися трагікомедією, що на початку XVII ст. з’явилася в європейських літературах.
Реакційні кола Парижа зустріли «Дон Жуана» з неприхованою люттю і домоглися заборони п’єси. Абат Террассон писав, що «немає нічого згубнішого для моралі, ніж театральні п’єси, подібні до «Камінного гостя». Після смерті Мольєра «Дон Жуан» знову з’явився на сцені, але вже в поетичній переробці Тома Корнеля (брата уславленого драматурга П’єра Корнеля) з багатьма купюрами і змінами в тексті. Справжній мольєрівський текст був поновлений лише в 1841 році.
Зразком «високої» класицистичної комедії Мольєра був «Мізантроп» (1666), що ідейно завершував своєрідну трилогію найзначніших сатиричних творів драматурга. Серед усіх написаних Мольєром комедій «Мізантроп» був найбільш серйозним, філософськи глибоким твором. Це відзначив пізніше Вольтер, який сказав, що «Мізантроп» написаний «скоріше для розумних людей, ніж для натовпу».
Головний герой п’єси Альсест — високоморальна, чесна і благородна людина, якому чужі мораль і звичаї аристократичного суспільства, його салонна культура. Пристрасний поборник справедливості, він не знаходить спільної мови з його представниками, відчуваючи себе трагічно самотнім серед них. Облудність думок дворянства, лицемірні вчинки, легковажність і зрадливість коханої Селімеии, нещирість друзів роблять його похмурим скептиком і мізантропом, а саме його життя нестерпним. Усе це примушує його висловлювати неприємні їм думки, давати негативні характеристики. Висунуті ним принципи так само зовсім чужі представникам дворянства. Щоб зрозуміти їх, їм довелося б цілком змінити своє єство, позбутися всього, що було їхнім природним середовищем і що породило їх.