Коні не винні (збірник)
Шрифт:
– Матушко, чи не можна б нам самовара? – переймають богомольці якусь черничку.
– Треба б сестрі Марії… – й проходить далі.
Сестра Анфіса стає на дверях крамнички.
– Отак… одна на одну скидають… ліниві ж, Господи! – закидає вона свої тенета на черничку.
– А вам яке діло?
– А таке… Дух лінощів побіждається духом працьовитості…
– А про дух сквернословія й забули?.. Прочитайте краще для себе… Недурно про вас кажуть…
– Хай Господь пробачить тому, хто лихе каже. А хто казав? Що говорив?
– Кажіть!.. Про вас усі знають…
З кухні вискакує сестра Марія. Очі заплакані, червоні.
– Сварились? – цікавиться сестра Анфіса. – Ай, грішка.
Помирилися… Три дні мовчали… Аж сумно стало…
– Надовго ж?
– А Господь знає…
– Тут богомольці самовара просять… чаю хотять попити…
– Самовара? Коли б сестра Секлета… Та де ж се Секлета?.. Секлето! Секлето-о-о!..
Даремно носився той поклик по мертвому двору, даремно бився об ліс, об стіни церковці, що тихо дрімала на сонці, вся біла, мов вишня в цвіту. Ніхто не обізвався.
Потиху дзюрчала і спливала у чаші в капличці цілюща вода, а над нею палали свічки, як вогняні квіти.
– Сиджу я, тремчу вся, – тягне своє матушка Серафима, – соромно так мені, чудно, а він нахилився і гласом таким соло-о-дким, таким співо-о-чим… Ви смієтесь? – раптом остро питає вона черничок, наморщивши чоло і вся збілівши.
– Та ні, матушко… Господи!..
– Ви смієтеся… бачу… Таж то був інок, кажу вам, чернець, а не хто… У-у! Невірні, у них на думці саме лиш грішне… Марш мені зараз малину рвати!.. Геть!.. Не треба мені нікого… нічого… У-у!..
І, скинувши на послушниць гнівний, болісний, як у мучениці, погляд, матушка казначея підняла угору довгий сачок, як оборону від напасті, і пішла до каплички.
На ходу вона злегка хиталася і гугнявим голосом вичитувала:
– Святії безсребрениці і чудотворці, Кузьмо й Дем’яне, посітіте немощі наша, тунє приясте, тунє дадіте…
Золоті хрести на держалні сачка блищали на сонці…
В малиннику тихо. Хоч сестра Секлета вкупі з сестрою Мартою збирали там ягоди, але вони вже півроку не розмовляли з собою.
– А тут були матушка ігуменя, – обізвалась до послушниць, що саме надходили, Секлета, – про вас питали… Сердяться, що мало зібрали малини…
Варвара з Юстиною стали на роботу. Вони теж затихли. Самі ж матушка ігуменя сердяться!..
Немов іще тихіше стало в малиннику. Мовчали сестри, мовчки стояли зелені стіни гір, у тишу повилась глибока долина, послана м’яко зеленим буком, налита золотом сонця; сім чорних горбів мовчки дивились углиб, а по них сходили рядками сосни, немов чернечі процесії. І тільки глибоко, на дні міжгір’я, плигаючи з скелі на скелю, ревла і шуміла бистра Алма та розсипала холодні води по каменистому ложі.
Так сумно стало. Ігуменя сердиться. Всі ті чотири чернички, що кидали
По цілих ночах тремтіли сестрички, а дров не давали… Матушка не звеліла. І от вони согрішили. Вона, Варвара, Секлета і Марта та ще дві чернички… Потай, по ночах, поринаючи глибоко в холодний сніг, вони збирали в лісі сухе ломаччя й гріли келії. Дізналась матушка – з монастиря прогнала. Усіх шістьох… Пішли вони з плачем у сніг, у холод, в лихій одежі… Соромно було, жалко… Та вже з дороги їх завернули… Змилувалась ігуменя матушка… Дві не схотіли, пішли у світ… Відтоді і голос пропав у неї, як застудилась.
– Не знати, де тепер Ганна, що не схотіла вернутись? – подумала вголос Юстина.
– Я бачила її, як їздила в город, – обізвалася Марта. – Заміж уже вийшла. Чоловік слюсар, вона крамничку має… Така весела, здорова… Згадати, каже, не можу…
– А от Марія померла… царство небесне… – зітхнула Варвара.
Всі теж зітхнули й замовкли.
– Одні кажуть, що з горя, а другі – що застудилась, брівши глибоким снігом, – кинула Секлета.
Ніхто не відповів їй.
Знов тихо стало. Тільки гнулося малинове стебло та дощем падали ягоди в кошик.
– Чого воно так, скажіть мені, сестри!.. – загадала Варвара і аж очі зробила великі. – Як перше люди спасались, то й добро людям робили… а от тепер…
– Все від Бога… Не судіть, то й вас не осудять, – строго сказала Юстина.
Всі розуміли, на що Варвара натякає.
– Та годі вам! – гукнула весела Секлета. – Лови, Варваро! – І пожбурнула в неї стиглою ягодою.
Варвара розтулила рота, та ягода не попала.
– Ну, тепер ти! – І полетіла малина у рот Секлеті.
– Добра малина? – обізвавсь ізбоку знайомий голос.
Як із землі виросла сестра Аркадія, з пісним обличчям, із побожно згорненими на животі руками.
Ніхто не обізвавсь до неї.
– А я ще й не кушала… Дух чревоугодія побіждається… – І бачачи, що її не слухають, сестра Аркадія криво всміхнулась і нишком подалася далі.
– Христа продала б, – сказала Секлета.