Коні не винні (збірник)
Шрифт:
Кав’ярня торгувала сьогодні добре. Всі хотіли на власні очі бачити, як син такої відомої в місті особи розносить каву, мов простий наймит. Тому в кав’ярні було аж тісно. Хазяїн поїхав у Сімферополь, і гостям служили Рустем та хлопець Бекір, тонкий, високий і клаповухий.
Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого. Служив він гостям не дуже зручно. Проте всі його кликали, кожен намагавсь, щоб він подав каву.
– Рустеме! Нам кави!..
– Ха-ха!.. Рустем, неси до нас!.. То ми тобі служили, тепер послужи нам.
– Ми всі служимо один одному, – осміхався Рустем.
В кутку сиділи якісь селяни. Скромні,
– Алла ікбер! – зітхав Сулейман і слухав далі.
Бекір задовольнив своїх гостей й підсів до них.
– Ну, скоро підеш у москалі? – жартували ті з його.
Бекір зацмокав та закрутив головою.
– Втечу… зароблю гроші – й гайда до Стамбула…
Очі в нього спахнули й червоні вуха світились на сонці.
– Ч-чорт його знає! – гарячився Бекір. – Служи у війську, коли дають домуз (свиню) їсти. Розумієш, хитрий який: зварить із свинини юшку, м’ясо дає своїм, а юшку нашим: на, їж!.. Ч-чорт його знає…
– Селям алекім, – привітавсь новий гість. – А де Рустем?
– А, Джіафер! – радісно скрикнув Рустем й побіг назустріч.
– Так се правда? Ну, розказуй, як було діло…
Рустем потяг його в куток.
– Все розкажу… потому. А тепер маю до тебе справу…
– І я до тебе в справі. Знаєш, Осман зрікся грати у твоїй комедії. Як дізнавсь його батько, який зміст п’єси, так і насів на Османа. А той, дурень, злякався й не хоче грати.
– Ну, се байдуже, десь знайдемо другого.
– Завзялись на нас старі. Таке робиться, що страх. Вони нас камінням ладні побити. От побачиш, що наша вистава так не минеться.
– Пусте… тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерті старих піде все краще, – потішав його Рустем. – А моя справа така: сьогодні приїхав із села один вірний товариш. Треба через нього послати книжок. От ти б і приніс, бо мені не можна кинути службу.
– Добре. Я принесу. А ти приходь завтра, треба порадитись.
Рустем мусив покинути товариша: нові гості вже його кликали.
Та не встиг він поставити на стіл філіжанку, як хтось гукнув знову:
– Рустеме, тебе Айше кличе.
Рустем враз зблід, і філіжанка затремтіла в його руках. Здержуючись, щоб не побігти, він вийшов на вулицю. Його небога, восьмилітня Айше, перегнувшись над важким кухлем із водою, лукаво кліпала до нього очима та моргала фарбованими бровами. Вони зайшли в подвір’я і тут, у темному закутку, Айше дістала з-під ватованого халата зібганий папірець і подала Рустемові.
Рустем так хапавсь прочитати, що мало його не роздер.
«Я вже чула про твою біду, Рустеме, – читав Рустем надряпане напівписаними, напівдрукованими літерами. – Та не журись. Господь милосердний. Так, як ти зробив, – ти зробив найкраще, і я твоя вірна Мір’єм. Коли б ти знав, що нині сталося. Батько побачив у мене каламар і перо. Так на мене кричав, що я плакала, і досі очі червоні. Побив каламар і викинув перо, а сам побіг сердитий і забув чотки. Та я мовчала, хоч добре знаю, що в Корані того не стоїть, аби жінка не сміла писати. Тепер пишу батьковим пером. Було б мені, коли б дізнався. Твої книжки читала аж двічі. Хоч мені страшно (від
Коли Рустем вернув до кав’ярні, щоки в нього горіли і все тіло стало туге і легке, як м’яч. Гостей, як і перше, було багато. Старий Сулейман поскидав капці, поклав ноги у білих панчохах на софу і пахкав із довгого цибуха. Він справляв тут свій кейф. Абібула вів тиху розмову з приїжджим муллою, а в кутку, серед синього диму, викладав свої погляди гостям балакучий Бекір:
– Ч-чорт його знає! – низав він плечима, і очі в нього горіли, а вуха світились на сонці. – Ч-чорт його знає… Пішов я учора в садок у ханський палац, а там, розумієш, сидить гяур на лаві й обняв чужу жінку, наче свою… Тьху!.. погань… Ні, в нас сього нема… Магомет не велів… У Стамбулі сього вже не побачиш, ой ні… От тільки зберу трохи грошей… Я бідний… Батько, розумієш, й сам не має що їсти… А тут плати… Бакшиш давай… і скрізь бакшиш. І до війська беруть… Ч-чорт його знає…
Рустем далі не слухав.
День відійшов. Тривожний, неспокійний, в ясній одежі і галасливий. Зайшов за гори разом із сонцем – і стало тихо. Спокійна, тиха, як богомільна черниця, з’явилась ніч. Замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле.
Сумно, безлюдно в святому місці – Азізі. Пишні «тюр-бе» – мавзолеї – самітно сіріють на полі між будяками і грузом, важкі, великі, байдужі, як ті святі та хани, що спочивають під ними. Чорною купою заснув на землі монастир – «теке», а над ним стоїть мінарет, як білий привид. Не сплять лиш цвіркуни і фонтани, та кліпа очима-зорями небо.
Легко, мов тінь пливла, ступав по Азізі Абібула. Немов боявся топтати місце, полите кров’ю святого. А може, до сього місця торкалась нога Аджідер-мелек султана, коли він, у давню давнину ще, ніс свою голову попід пахвою та поливав кров’ю шлях до могили. Кожен раз, коли Абібула тихими ночами простував у теке на молитву, він уявляв собі людину без голови, з кривавим горлом, а з-під пахви у неї дивилась на нього страшними очима відтята голова.
І кожен раз, як і тепер, було йому страшно і серед тиші калатало серце. Властиве, се було добре. Він сам викликав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, ворушив його, немов болючий зуб. Він хотів, щоб душа в його гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою й могла злинути в небо. Так щиро він прагнув єднання з Богом.
Абібула підійшов до теке; ще нікого не було. Скрізь тихо й темно.
Абібула став під тополею. Чекав. Дививсь на зорі і вбирав у себе таємну тишу святого місця. Йому було так добре, в голові трохи крутилось, душа сподівалась розкошів молитви і тріпала, як птиця крилами.
Нараз від стіни відділилась біла фігура.
– Ахшам хаір олсун! [11]
– Ахшам…
Те «ахшам» брата, тихе, як нічне шелестіння тополі, здалось незвичайним, таємним.
11
Добрий вечір!