Коні не винні (збірник)

Коцюбинский Михаил Михайлович

Мір’єм дивувалась. Ніколи перше, поки не знала Рустема, ся маленька хатинка не була для неї тісною. Їй було добре й просторо, як у гнізді, тепло у сих мурах, у тісному подвір’ї. Там днями цілими стояв холодок, дивилось синє небо крізь виноградне листя й дзюрчала вода фонтана. Вона могла від рана до вечора поратись біля квіток, що розкішно кущились поміж камінням, і зовсім не почувала туги за світом, за невідомим життям, що кликало її тепер із-поза сих білих високих стін. Коли б мати дізналась, що з нею робиться нині, то, певно, сказала б, що то лихий дух – джин – ввійшов у неї, бо перестала вплітати в коси святі амулети.

Перше, у ті недавні часи, вона була щаслива. Любила свої кросна, з-під яких снувались довгі рушники з чудними візерунками, втішалась тихим теплим гніздом, висланим килимками та старими гризетами, обкладеним подушками по турецьких канапах, любила веселих подруг, коли вони збирались на лафу [22] та щебетали, мов горобці коло зерен. Усе це минулось. Кросна стояли сиріткою, хата здавалась темницею, а веселі подруги – пустими й темними. Своїми розмовами та книжками Рустем вкинув у душу її нове зерно, що зросло там, як дерево, зацвіло тугою, вродило думи й нові бажання, їй усе хотілось знати. Знати, як живуть люди, що вони думають, чого хотять, які краї на світі, дерева, звірі, як місяць ходить навкруг землі. Ніхто їй сього не міг сказати, тільки Рустем. Він тільки один був такий, що міг здійняти із вікон ґрати, розвалити мури та вивести її з них у ширший світ. Вона тяглася до нього, як квітка до сонця. І ось тепер її мучили думки, що з ним, яка нова пригода трапилась йому, що навіть батько, мовчазний завжди, клене його ім’я та ходить як ніч.

22

Бесіда.

Мір’єм відсунула роботу. В хаті було душно і трудно дихалось, низька стеля гнітила. Мір’єм устала, поправила свій рожевий фез із дукачами і вийшла у двір. Вона не знала, що їй робити, як довідатися про Рустема. Чи не піти куди? А може, поспитати матір? Ні, мати тепер варить їсти і не любить, щоб їй заважали, та й якось ніяково звертатись до неї. Може б, піти куди?..

Тим часом вона без мети блукала стежками брукованого двору, як у клітці, й сама не знала, що їй почати. Коли б хоч Айше побачити та передати лист. Та Айше, певне, ганяє десь по вулицях і її трудно знайти. Раптом щось калатнуло у хвіртку. Чи не вернувсь Абібула? А може, батько?

– Хто там? – поспитала Мір’єм.

– Ти вдома, Мір’єм?

– А! Се Шерфе! – зраділа Мір’єм і побігла назустріч подрузі. Може, вона що чула!..

Закутана в біле, як привид, вскочила у двір Шерфе і почала розвиватись. Гарна чорноока дівчина вивинулась із фередже, немов метелик із капшучка, і засміялась. При зведених чорною фарбою брівках й рум’яних лицях її зуби блищали, немов намисто.

– А що! А що!.. Ти гнівалась на мене завжди, коли я сміялась із Рустема, а тепер воно й вийшло… А що!..

Мір’єм поблідла.

– Що ж вийшло?

– Моя мати така рада тепер, що я не за Рустемом, така рада… Добре, каже, сталось… Ах, які гарні квітки!.. Де ти таких дістала? Батько каже, що, відколи живе на світі, ще такого не було… Ти вже скінчила вишивати рушник? Коли б ти знала, я його бачила…

– Кого?

– Що мене сватає. Він має багато овець і гарний сад. Приходив до батька, а я з вікна й зирнула. Гладкий, здорові вуса… З села. Ну, я й не хочу… Далеко.

– А що ж той… Рустем?

–

Ах, Рустем!.. Ха-ха!.. Знаєш, вони з Джіафером поставили із дощок буду… таку, в якій тютюн сушать… Скликали людей – багато народу – і не дали їм їсти. Ха-ха!.. Ну, слухай… Джіафер посивів і став муллою… а Алі перебрався за його дочку й забув, певне, надіти фередже… Так із відкритим лицем і показавсь поміж люди… Джіафер каже: «Закрий лице», а Алі каже: «Не хочу». Ну, певно, то ж був таки хлопець, а не дівчина. Джіафер сердиться, а Алі плаче… А Рустем перекинувсь у Халіля і забив чоловіка… ха-ха!..

– Як! Забив? – скрикнула Мір’єм.

– Ну, певно, не влучив, бо на другий день бачили того чоловіка на вулиці. Йшов собі живий і здоровий…

Він не забив!..

У Мір’єм відійшло серце.

Ну, се ще не так страшно, що на Рустема розгнівались мулли та старші. Аби йому нічого не сталось.

Шерфе не вгавала:

– А накінці Рустем знов став Рустемом і тоді казав людям, щоб усі зробились гяурами, наплювали на Магомета та їли свинину…

– Щоб їли свинину?

– Еге… ха-ха!..

Мір’єм не вірила. Се справді вже щось неможливе. Ну, та, хвала Аллахові, біда не така ще велика.

Подруги посідали попід фонтаном, і поки він співав їм свої тихі пісні, вони живилися всякими ласощами, яких Шерфе завжди носила повні кишені.

– Шерфе!

– Що, Мір’єм?

– Тобі ніколи не впадало на думку, що ми, жінки, живемо по хатах, як птахи у клітці?

– Ні. Або що?

– Не всі так живуть. Широкий світ, а у йому більше гяурів, ніж нас. У них жінка на волі, куди схоче – ходить, із ким хоче – говорить…

– Вони ж гяури, а ми правовірні…

– Вони теж вірять в Аллаха. У них жінці і до мечеті можна… вчитися можна… Ти не хотіла б учитись, усе знати, все бачити?..

– Ха-ха! Я вже училась, як була малою. Доволі.

– То не така наука, як у мектебі… Я часом сиджу і думаю… Слухаю, як біжить ося вода з фонтана маленьким струмочком… біжить кудись далеко, через город, поле, через ліси… така весела, жива, і бачить різні краї, всяких людей, знає, куди сонце сідає на ніч і звідки встає місяць… Я хотіла б бути струмочком…

– Ха-ха! Чудна! А мені добре й у Бахчисараї.

– Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…

– Ха-ха! Вітер! Він тільки пил здіймає з дороги… Тобі скучно, то й думки лізуть у голову. Ти вдома засиділась… подруг забула. Чом не приходиш? Приходь… Недовго, може, будемо вкупі. Певно, таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… Ха-ха!..

– Що?

– Скучно мені буде за Бахчисараєм. Тут мені весело, тут усі мої подруги… Ах, ти не бачила, яку одежу пошила собі Умі…

Шерфе запалилася й заторохтіла, немов горох. Сміх дзвенів у горлі, наче дзвіночки. В одну хвилину вона наказала стільки, що Мір’єм ледве зібрала докупи.

Вона зацікавила навіть Мір’єм.

Врешті зібралась додому. Схопила фередже і влізла в нього, як у шкаралущу. Тільки очі блищали між білим полотном.

Лишившись сама, Мір’єм заходилась писати листа. Хоч операція ся не зовсім безпечна, та тепер се найзручніше вробити: мужчин нема вдома, а мати варить їсти. Мір’єм витягла каламар та клаптик паперу з-під софи і сіла за лист. Пальці в неї не дуже слухались, слова розлазились на папері, як раки.