Коні не винні (збірник)
Шрифт:
«Хай тобі пошле радість Аллах та має у свій опіці, – писала Мір’єм. – Ти мене десь не жалієш, Рустеме, що так довго не пишеш. А я турбувалась, бо не знала, що там із тобою. Тільки чую: бейнамаз, а за що – не знаю. Тепер пуста Шерфе розказала про все, а мені так жалко, що не могла сама усього бачити. От тільки не знаю, чи добре ти робиш, що радиш їсти свинину. Домуз – створіння нечисте, і я його ніколи не їла б. Теж слава Аллахові, що ти не влучив та не забив чоловіка. Може, він і дуже розсердив тебе, та все ж битись не слід. А мені знов біда трапилась. Не лякайсь, не велика. Мати застала
Стукнуло щось… почулись кроки… Мір’єм ухопила шитво та накрила писання. Серце в неї завмерло і очі поширились… Знов тихо. То, певно, прохожий пройшов попід вікнами.
«Велику радість мала учора, – писала вона далі. – Абі-була приніс цукор у папері. Я прочитала той клаптик. Там пишуть, що наша киз (дівчина) Бедріє-ханум учиться десь у великій школі. Хоч я ніколи не буду така щаслива, та радію за неї. Хай і між нашими будуть розумні жінки. Більше вже нічого не зрозуміла. Видко, що писано не для дівчат…»
– Мір’єм!..
Мір’єм жахнулася. Схопила й приклала мокре писання до серця. Десь мати кличе. Засунула швидко під софу всі причандали і кинулась із хати.
Скоро вернулась. Витягла зібганий лист і знов писала:
«Як мені душно, як мені тісно тут, коли б ти знав, Рустеме! Нікому я тут не потрібна, бо я не хлопець, а киз. Батько лиш знає свого Абібулу, а за мене згадає тоді, як треба кричати. Мати про те лиш гадає, щоб швидше випхати заміж. Приходь, Рустеме, і забери мене. Або скажи, я сама піду до тебе. От я не знаю, що вже говорю… Бувай здоров. За тебе благає Аллаха твоя Мір’єм».
В кав’ярні повно. Всі ляди-вікна, відчинені настіж, весело сяли у чорній пітьмі. Сизий дим люльок вилітав із вікон і, осяяний світлом, висів, як хмара. Безладний гамір, брязк філіжанок, білі чалми, червоні фези й міцний запах кави. Дзвінкий сміх гостей, впрілі обличчя, ліс дибухів, вогники в люльках і бренькіт струн – усе се мішалось разом. Ляпали карти грачів, блищав мідний казан із чорної печі, грали вогнями скляні картини – весела Мекка, пишна Медіна й величний Стамбул. Бренькав веселий сантер [23] й засипав хату гомоном струн. Кав’ярня блищала у темряві ночі, як велика ліхтарня, гуділа, як рій. Стрункий Бекір, в одній сорочці, заголив руки по лікоть, фез зсунув на тім’я і бив по струнах із таким завзяттям, що не чув навіть, як його кликали. Рустем уже сам розносив каву.
23
Цимбали.
Поважні хаджі, з ногами на низьких софах, із подушками під боком, смачно пахкали з люльок. Старий Сулейман, блідий як мрець, тільки блимав очима. В кутку пив каву Абібула. Молодь кидала кості і гучно сміялась. А Бекір грав. Бив струни, торсав, тупав ногами, крутив головою, заплющував очі – і під буденні розмови про ціну фруктів або фасолі тоненький голос співав про милу, про муки серця, фонтани сліз, тонкі дівочі
Ах, ті красуні!
Твої брови гнуться, як дуги, А вії стріли пускають, Білії груди крамниці відкрили, А щічки медом торгують…– Ха-ха! – реготала молодь, і навіть беззубі хаджі ховали усмішку у білі бороди.
Рустем був щасливий. Мір’єм написала, що готова піти з ним хоч на край світу. От коли б тільки дістати мек-теб – і він її вирве із пекла. Вони будуть щасливі. Він перестане служити сим товстопиким хаджам, що сидять на канапах важкі й непорушимі, немов мішки з мукою. Він буде робити любиме діло – готувати нове покоління до нового життя. А тим часом жваво і зручно розносив дрібні філіжанки і вився поміж гостями, як в’юн. Тому сказав слово, там засміявся, встряв на хвилинку до гурту і знов варив каву.
Молодь зібралась в окрему купку. Там йшли розмови про недавній спектакль.
Якийсь сільський челядник згадав про свого муллу. Той як почув, що сталося у Бахчисараї, то так налякався, що кинув правити десятину. Ще може з голоду згинути.
– Рустеме, як згине мулла з голоду, ти будеш відповідати! – гукали до нього звідси.
– Овва! Світ не завалиться, як стане менше одним муллою!..
– Він буде годувать його діти…
– Ха-ха! – сміялась молодь.
– Не тепер дасть відповідь, то в день останній, – заскрипів Сулейман. – О! Як затрубить тоді сурма і прочитає Аллах книгу в його лівій руці!..
І скинув злим оком на молодь.
Абібула правив сусідам про чудо.
Бліде обличчя світилось у нього, немов при місяці, а очі горіли від згадки.
Холодний вітер повіяв. Страх обняв душу… сила Аллаха спустилась із неба… підняла біле рядно, і встав на ноги каліка…
– Тц… тц… – цмокали правовірні та хитали побожно чалмами.
– Дозвольте мені перерізати медом ваші слова, – ввічливо звернувся до нього якийсь молодик із другого гурту. – Ви кажете – чудо. От я живу на світі вже скільки літ, а чуда не бачив… Та й ніхто з нас не чув про чуда. Чи тільки дервіші можуть бачити чудо?
– Дивно мені, – озвавсь Абібула. – Який ти мусульманин, коли в чуда не віриш? А хіба ж не було так, що Магомет прилюдно розколов місяць на дві половини? Хіба не розмовляв пророк із ящірками або не промовив до нього з миски вже спечений баранчик?
– Га-га! Коли се було! Тепер не ті часи. Щось не трапляються чуда.
– У Бога все можливе…
– Алла ікбер! – зітхнув Сулейман.
Розмова починала усіх цікавити. Очі в старих блищали у хмарі диму, а пози немов набрались руху. Молодь почала осміхатись. Навіть Бекір покинув сантер і настовбурчив великі вуха.
– Гей, ви, невірні! – гукав Абібула. – Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зіпсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь із невірними, з гяурами… переймаєте їхні звичаї й їхні думки… Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком… О вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою… Ви любите невірних, а вони вас не люблять… Коли вам добре – вони засмучені, коли вам зле – вони радіють…