Корабель приречених
Шрифт:
Після сніданку Едвард пішов до магазинів, йому потрібно було купити деякі дрібниці, зокрема запонки. Одягаючись, він загубив одну. У нього не вистачало терпіння знайти її.
Проходячи повз магазини, Едвард мимохідь розглядав кожну вітрину. В магазині голландського ювеліра він побачив містера Коннора, який по-приятельськи кивнув йому крізь скло вітрини. Едвард увійшов і, вітаючись з Коннором, одразу ж помітив у того в руці невелику жіночу прикрасу, в якій пізнав браслет Мерджері.
— Чудова річ! Ви купили, чи що? —
— Я не настільки багатий, щоб витрачатись на такі прикраси, мілорде, — посміхнувся містер Коннор.
Ювелір Ван-Хуфт підвів голову.
— Цей браслет мені дали для ремонту замка. Він справді міг би коштувати цілого багатства.
Едвардові здалося, що він не дочув.
— Ви сказали міг би? — перепитав він.
— Авжеж, мілорде. Брильянти фальшиві. Скло! Імітація прекрасної шліфовки, але все ж імітація.
— Неймовірно! — пробурмотів Коннор і повернув браслет до світла, від чого фальшиве каміння заблищало червоно-зеленими іскрами. — Якщо я не помиляюсь, браслет виготовлений з золота і платини. Для чого ж фальшивим брильянтам така коштовна оправа?
— Ви маєте рацію, сер! — підтвердив Ван-Хуфт. — Це дивно. За зразком коштовних ювелірних виробів нерідко виготовляють численні дублікати. Такі точні копії охоче носять, а оригінали зберігають у надійному сейфі. І все-таки мені ще ніколи не доводилося бачити дублікатів з масивного золота й платини, до того ж оздоблених, крім фальшивих, кількома дрібними справжніми камінцями.
Едвард мовчки пильно дивився на яскраво сяючу прикрасу.
— Тоді треба думати, — сказав замислено Коннор, — що над цією річчю в даному разі попрацювали, замінивши в ній найкоштовніші камені на фальшиві, а брильянти, можливо, вставили в іншу прикрасу.
Пан Ван-Хуфт знизав плечима.
— Можливо, — відповів він, і на обличчі в нього з'явився вираз байдужості. Розмова набрала напрямку, який йому не подобався.
Коннор поклав браслет на прилавок, покритий склом, посміхнувся і сказав, звертаючись до Едварда:
— Виходить, мілорде, щоб купити цей браслет, не потрібні великі гроші.
— А я зовсім не мав наміру купувати браслет, містер Коннор, — відповів Едвард і, неуважливо вибравши те, що йому було потрібно, швидко вийшов з магазина, в той час як Коннор усе ще торгувався за срібний сувенір.
Випадок у магазині Ван-Хуфта надзвичайно стурбував Едварда. Що сталося з браслетом Мерджері? Кашбарн оцінив його в п'ятдесят тисяч доларів. Хіба ж можливо, щоб такий досвідчений спеціаліст, як Кашбарн, помилився? Навряд. Але ціна браслета, яку визначив Кашбарн, не відповідала тому, що сказав про нього Ван-Хуфт, а не вірити голландцеві не було підстав. Значить, коли Кашбарн брав прикрасу, вона коштувала дуже дорого, а коли повернув її, вона вже не була такою.
Едвард ішов як у сні. Він нічого не бачив і не чув. Ноги самі принесли його до каюти № 286.
Маленький чоловічок здивовано підвів брови, побачивши Едварда.
— Я просив вас не приходити сюди, доки я не покличу, — промовив Кашбарн незадоволено.
Едвард не звернув уваги на роздратований тон ювеліра.
— У мене до вас питання, містер Кашбарн.
— І його необхідно розв'язати негайно, всупереч всякій обережності?
— Так, негайно. Для чого взагалі ця обережність, ця таємничість?
— Ви не хочете робити того, що я від вас вимагаю, мілорде?
— Ні, хочу, але… Містер Кашбарн, браслет міс Кеннеді дуже коштовний?
Кашбарн примружив очі.
Звичайно, він коштував щонайменше п'ятдесят тисяч доларів. Чому ви питаєте про це?
Він коштував стільки?
— Боже мій, коштує, якщо вам так хочеться! — Кашбарн нетерпляче стукнув рукою по столу. — Чому ви питаєте про це?
— Я тільки-но бачив браслет у ювеліра Ван-Хуфта.
— Як він потрапив туди?
— Там потрібно відремонтувати замок.
— Так, це справді було потрібно. Ну й що?
— Містер Ван-Хуфт сказав, начебто брильянти в ньому несправжні.
Пальці Кашбарна швидко забігали вздовж годинникового ланцюжка. На обличчі в нього з'явилася поблажлива посмішка.
— Несправжні? Я бажаю містерові Ван-Хуфту, щоб усі його брильянти були такими ж фальшивими, як у браслеті міс Кеннеді.
— Виходить, Ван-Хуфт помилився? — невпевнено запитав Едвард.
Кашбарн хитнув головою.
— Помилився! Але облишмо це, лорд Хакслі. А втім… яка ваша думка?
Едвард одвів очі від допитливого погляду Кашбарна.
— Ви мовчите? — наполягав той.
— Коли б я не знав, що ви шанована й багата людина, містер Кашбарн…
— То що?..
— Тоді я подумав би, що за вашою «грою» криється нечиста справа. Зрозумійте мене правильно, прошу вас, ця думка мусила з'явитися неодмінно.
Кашбарн голосно засміявся.
— Ви говорите про нечисту справу? Ви, мілорде?
— Пробачте, містер Кашбарн!
Той заспокійливо кивнув.
— Я знаю, ви знатний лорд Хакслі. В мої наміри не входить робити вам неприємності. Проте варто нагадати: поки що ми перебуваємо на британській землі і, отже, підвладні британським законам.
Слова ці, немов батогом, стьобнули Едварда. Він здригнувся і опустив очі.
Кашбарн почав ходити по каюті, даючи йому час отямитись.
— Ну, вже одумалися? — нарешті запитав він. — Ви мусите ще раз допомогти мені. Завтра відбудеться великий бал на честь закінчення плавання, після якого ви принесете в мою каюту кольє місіс Хорткліф, і тоді ми квити. Ви одержите свої векселі. В очах Едварда блиснула впертість.
— Це вже занадто! Я повинен виставляти себе на посміховище з цією підстаркуватою вдовою?