Корабель приречених
Шрифт:
Один за одним спалахували і згасали спогади… Несамовито крутилася блискуча карусель… І все летіло мимо! На його шляху дедалі частіше зустрічалися молоді, красиві, багаті жінки. Але в усіх замість облич були розмальовані маски, що зображали лицемірство й любострастя. І Ріта Вудбері теж була серед цих жінок. І вона теж…
Едвард відчував порожнечу і втому, смертельну втому. Він бачив себе в диму згарища, де горіли жалюгідні залишки його надій, з якими він кинувся в житейське море. Тепер він розумів: його життя було не чим іншим, як нескінченним вихором, хороводом масок, що
Картини, які примушували Едварда страждати, поблідли, і на їх фоні з'явилася ніжна дівоча голівка. Важкі каштанові коси вінком лежали над білим чолом; великі темні очі сяяли, усміхалися Едвардові так молодо, з такою щирою відданістю. В теплому, ясному погляді дівчини можна було прочитати: «Я кохаю тебе, Едварде! Я вся твоя, тільки твоя! В мене на грудях ти можеш сховатися від самого себе. І до тебе знову повернеться віра в справжню любов. Пам'ятаєш той вечір у «Ковент-гарден», коли маленька статистка Бетті Кашбарн перебігла тобі дорогу? Вона злякано й недовірливо глянула на молодого джентльмена з того блискучого світу, який їй доводилося бачити лише здалеку, про який могла тільки мріяти ночами в задушливій комірчині батьківської домівки, пам'ятаєш? Ти усміхнувся їй просто й ніжно, без тієї цинічної зневаги, з якою усміхались інші.
А потім ти відвіз мене додому в своїй колясці. Як мені було соромно за свою вбогу вулицю. Але ти, здається, зовсім не помітив злиднів, а поцілував мене в руку, мов знатну даму.
А пізніше, набагато пізніше, коли я жила вже в невеликому будиночку, який ти придбав для мене, ти сказав мені одного разу ввечері, що тільки я могла б зробити з тебе нову людину. Я не все розуміла, але відчувала, що дуже багато значу для тебе».
Це був незабутній час. Ніщо не затьмарювало їх щастя. Бетті не запитувала про те, де Едвард проводить решту часу, вона не знала про його марнотратство, про ті рисковані авантюри, в яких він дедалі більше заплутувався. Вона навіть не підозрівала про ту біду, яка спіткала його.
Ось величезний чорний камінь знову навис над ним. Камінь здригається, остання підпора з гуркотом обвалилась, і він покотився вниз. В Едварда волосся стало дибом. Бетті простягла до нього руки. Даремно. Камінь невпинно котиться. Едвард оступився. Він у розпачі шукає, на що б спертися ногою. Але нічого не знаходить, під ним прірва, страшна безодня. Чи, може, це океан, по якому вдалині пливе якесь судно? Пливе в безмежність…
— Бетті!. — з жахом закричав Едвард і злякано підхопився. В кімнаті погустішали фіолетові сутінки. При світлі згасаючого в каміні вугілля бліде обличчя Едварда здавалося примарним. Тремтячою рукою він провів по чолу, зрошеному холодним потом. Після деякого вагання лорд покликав слугу.
— Подзвоніть міс Кашбарн, Джеме. Через півгодини я буду в неї.
— О Едді! Я відчувала, що ти приїдеш сьогодні, — сказала дівчина, коли Едвард зайшов до неї в кімнату.
— Моя кохана, моя маленька Бетті! — Голос молодого лорда тремтів. Едвард почав цілувати її в губи, очі, руки.
Його поведінка здалася дівчині якоюсь дивною. Немов
— Що з тобою, любий? Ти такий дивний сьогодні, такий урочистий.
Він пильно глянув на неї палаючими очима.
— Може, це… прощання.
На її завжди відвертому обличчі з'явився вираз недовір'я й тривоги. Вона взяла його за руку і потягла в свій улюблений куточок.
— Що ти кажеш? Сядьмо.
Бетті примостилася біля його ніг на оксамитовій подушечці. Обхопивши руками коліна й трохи схиливши набік голову, вона знизу очікувально подивилася на нього.
Але погляд його блукав по кімнаті: тут минули найкращі години його життя. Сюди він тікав із салонів і розкішних будуарів, не маючи сили зовсім відмовитись од них. Кожен куточок цієї кімнати був пов'язаний з безліччю щасливих хвилин, що глибоко запали в серце. Едвард затулив очі рукою.
— Так, це прощання, Бетті, — промовив він тихо. — Я повинен їхати.
— Ти жартуєш?
— Ні, це не жарти. Мене примушують до цього грошові труднощі.
— Тільки це, Едді?
Він здивовано подивився на неї.
— Так.
Вона посміхнулася.
— Чи не можу я, мілорде, допомогти вам кількома соверенами?
У неї просто не вкладалося в голові, щоб у представника роду Хакслі були якісь грошові труднощі.
— Мій батько наполягає, щоб я на досить довгий час виїхав до Америки. В Лондоні я не одержу від нього жодного пенні.
— В такому разі поїдемо в Америку. Це ж не так погано, Едді! Ми молоді і кохаємо одне одного. Що з нами станеться?
Він сумно посміхнувся.
— Якби все було так просто, моє миле дитя.
Вона злякано підхопилася.
— Ти хочеш їхати сам? Залишити мене?
— Ти приїдеш до мене пізніше, люба.
Вона заломила руки.
— Ні, скажи, що це неправда, Едді!
— Коли б тільки це було правдою, — застогнав Едвард.
Дівчина, нічого не розуміючи, пильно подивилася на коханого, його приголомшений вигляд підказав їй, що становище справді серйозне.
— Боже мій! Невже твої справи такі погані? Скажи мені все, Едді, все! Я ж твоя і ніколи не відступлюсь од тебе, що б не трапилось, — в її очах заблищали сльози.
— Що б не трапилось… — повторив він і затулив обличчя руками.
Бетті ніжно погладила його по голові.
— Тобі потрібні гроші?
Едвард мовчки кивнув.
— Багато грошей?
— Дуже багато… Якщо завтра вранці в мене їх не буде, тоді… А їх, безперечно, не буде. Ні, ні… тоді кінець усьому.
— Чому кінець? — схвильовано запитала дівчина. Едвард довго не наважувався сказати їй правду.
— Кінець моєму життю… нашому життю, — нарешті вимовив він.
— Це безумство, — вигукнула Бетті, охоплена страхом. — Ці безглузді грошові справи треба владнати. Чому твої батьки не допоможуть тобі?
— Батько взяв на себе мої зобов'язання. Але він… усього не знає…
— Ти щось приховав від нього. Кажи, Едді!
Лорд Хакслі похилив голову. Страх і сором, що вона побачить його справжнє обличчя, яке він досі ховав під маскою безтурботності й благополуччя, одібрав у нього мову.