Корабель приречених
Шрифт:
Тут Едвард оддалік помітив Бетті. Вона стояла поряд з братом біля ювелірного магазина і розглядала коштовності у вітрині. Кашбарн посміхався. Помітивши Едварда і графиню Розес, що наближалися, він узяв Бетті під руку і перевальцем, як качка, пішов далі, тягнучи за собою сестру. Бетті була бліда, але очі її сяяли. Вони пожадливо вбирали в себе розкіш не знаного досі світу. Кашбарн щось говорив їй. Він був схожий на справжнього джентльмена. Всі думали, що це батько й дочка.
Едвард пильним поглядом проводжав їх і неуважно слухав свою даму.
— Хелло,
Едвард здригнувся. Поряд стояв чоловік такий великий на зріст, що, глянувши на нього, стрункий, тендітний Едвард відчув острах.
Велетень з червоним обличчям і сплутаною гривою сивого волосся сміявся, причому сміялося в ньому все: широкий рот із золотими вставними зубами, товста шия, богатирські плечі, велике обвисле черево, навіть руки в кишенях штанів і ті, здавалося, сміялись. Цей незнайомий у просторому картатому костюмі, на думку Едварда, був просто жахливий. «Американець!» безпомилково вирішив лорд. Більше він нічого не встиг подумати, бо над ним знову голосно пролунало:
— Це чудово, що ми зустрілися тут, графине! Я не знав, що ви їдете в Америку!
Обмінялися вітаннями. Графиня відрекомендувала Едвардові незнайомця:
— Містер Кеннеді з Техасу. Друг мого чоловіка.
— Дуже радий, лорде!
Волосата лапа Кеннеді схопила тонкі пальці Едварда, який витерпів цей потиск з гідністю, достойною свого тисячолітнього роду, і навіть посміхнувся крізь зціплені зуби.
До них підійшла місіс Кеннеді з дочкою — міс Мерджері. Вони ніяк не могли відчепитися од голландського ювеліра, що нав'язував їм свої товари.
На місіс Кеннеді, огрядній дамі з рудим волоссям, була модна сукня, що підкреслювала її пишні форми.
Дочка, навпаки, була тоненька й гнучка — цілковита протилежність батькам. Кожна рисочка її миловидного лялькового личка свідчила, що дівчина прожила тільки дев'ятнадцять безтурботних років. «Гарненька, — зробив висновок Едвард. — Шкода тільки, що очі в неї, наче незабудки».
Міс Мерджері, анітрохи не соромлячись, почала весело цокотіти. Мабуть, вона відчувала задоволення від того, що на очах у всіх по-дружньому розмовляє з лордом Хакслі. Подумати тільки, з самим лордом Хакслі! До того ж він був вродливим юнаком. Едвард помітив, як впливає на неї його особа, і посміхнувся. Міс Кеннеді зашарілась. «Дивно, — подумав він. — Маленька американка, виявляється, вміє червоніти!»
— Цей корабель здається мені казковим, — мрійно промовила дівчина. — Грандіозний успіх, просто… американський!
— Щиро вдячний, міс Кеннеді. Від імені Великобританії дякую вам, — відповів Едвард і вклонився.
— І ви переможете?
— Я?
— Ну, корабель, ваш корабель.
— У цьому немає сумніву. «Титанік» поб'є старий рекорд. Блакитна стрічка нам цілком забезпечена.
— Шкода тільки, що переїзд до Нью-Йорка все-таки ще й досі забирає багато часу. Я, признатись, не люблю подорожувати по морю. Наприкінці завжди скучно.
— Можливо, колись настане час, коли через океан перелітатимуть
— Дякую! Пограємо в теніс?
— Охоче.
— Сьогодні?
— Як вам завгодно, міс Мерджері.
— Чудово!
— Ви радієте, що я буду вашим супротивником?
— Що ви, мілорде! Це ж тільки гра.
— Звичайно, це тільки гра.
Кеннеді попрощалися. Міс Мерджері подала руку Едвардові.
— Через годину на тенісних кортах. Згода?
Він уклонився посміхаючись.
— Згода! А потім, у малому пальмовому залі, можливо, збереться молодь… повеселитися.
— Здається, любий Едварде, ви вже завоювали маленьку міс, — сказала графиня Розес, коли Кеннеді пішли, і кокетливо посварилася на юнака оздобленим брильянтами лорнетом.
Едвард з невинним виглядом знизав плечима.
— Що вдієш, графине? Ми, Хакслі, ведемо свій рід од Вільяма Завойовника.
На капітанському містку, що височів на самому даху стального корабля, стояв командор Сміт. Заклавши руки за спину, він замислено дивився на неспокійну воду, яку спінював ніс «Титаніка». Про що міг думати цей шістдесятирічний чоловік: про свою сім'ю, про невеличкий будиночок у Хемшірі чи, може, про майбутнє? За тридцять три роки своєї служби у Вайт-Стар-Лайн командор Сміт об'їздив усі моря світу. Тепер він капітан найбільшого і найкращого судна, яке будь-коли перетинало океан. Сповіщаючи старого моряка про це призначення, сер Брюс Ісмей ляснув його по плечі і сказав: «йдеться про Блакитну стрічку, командоре! Вам відомо, що це слава і честь для Англії, слава і честь для вас! Найкращий у світі корабель довірено вашій досвідченій руці. Ведіть його до перемоги!..»
Так, він зробить це. Рекорд, завойований «Титаніком», допоможе досягнути мети, яку він поставив перед собою: забезпечити безтурботну, спокійну старість!
За кілька кроків од капітана, стиха розмовляючи, стояли три офіцери. Мардок, старший офіцер, ще досить молодий чоловік, схилився на поручні. На його обвітреному обличчі з грубими рисами був вираз розчарування. Очі здавалися такими ж сірими й холодними, як море, що за двадцять метрів під ним котило назустріч судну довгі гребені хвиль.
— Слава богу, прощальний базар лишився позаду, — буркнув він собі під ніс. — Проводжаючим варто було б притримати свою радість до нашого повернення.
— Навіщо така скромність? — підсміювався Лайтолдер, другий помічник капітана. — Лавровий вінок на кашкеті як завдаток не зашкодить, це стимулює. Підчас плавання у вас буде можливість відпочити од клопоту, пов'язаного з прощанням.
— Я не зовсім певен, що така можливість буде, бо передбачається погана погода, — встряв у розмову третій помічник, маленький Боксхолл.