Корабель приречених

Крупкат Гюнтер

Жахлива підозра виникла в дівчини. Може, він вчинив щось беззаконне? Її Едвард, молодий благородний лорд, якого з колиски оточували багатство й розкіш? Але вона одразу ж відкинула цю думку. Цього не може бути. Ось він сидить тут, втративши надію і віру в самого себе і навіть в неї, в ту, яка готова зробити все, щоб допомогти йому в біді. Бетті принесла невелику японську шкатулку.

— Едді! Ось мої прикраси. Ти подарував їх мені. Тепер вони стануть тобі в пригоді.

Він обхопив її обличчя своїми руками.

— Люба…

це було б краплею в морі.

— А твої коштовності, твоя багата лондонська квартира, цей будинок, твої екіпажі, коні? Віддай усе за нове життя, яке ми почнемо разом.

— Те, чим я володів, давно вже не моє.

Вона опустила руки, але не хотіла здаватись.

— Едді! Можливо, мій брат зможе щось зробити для тебе?

Вогник надії спалахнув у його очах, та вмить і згас.

— Твій брат? — Лорд Хакслі розчаровано махнув рукою.

— Останні дні він не раз питав про тебе.

— Навіщо я йому?

— Брат хотів знати, як твої справи.

— Дивно.

— Нічого дивного! — Обличчя дівчини прояснилось. — У нього великі зв'язки, і він міг би…

— …і він теж не міг би зробити неможливого, — закінчив Едвард.

— У всякому разі ти повинен з ним поговорити, — наполягала Бетті. — Сьогодні ж!

Вона швидко вийшла в сусідню кімнату. Едвард чув, як Бетті дзвонила по телефону. Тепер напевне додзвонилася. Дівчина говорила так швидко, що він не розбирав слів.

Розмова тривала не більше двох хвилин. Коли Бетті повернулася, обличчя її сяяло. Вона обняла й поцілувала Едварда.

— Едді! Любий мій Едді! Тепер усе буде добре, — вигукнула вона, сама не своя від радості.

Він м'яко звільнився з обіймів і недовірливо глянув на неї.

— Ти думаєш?

— Брат сказав, що, мабуть, зможе допомогти і запросив тебе приїхати до нього. Зараз же. Я така рада!

Едвард зазирнув їй в очі.

— А ти нічого поганого не думаєш про мене, Бетті? Ти віриш в мене?

— Так, я вірю в тебе і в нашу любов.

Губи його затремтіли, він повернувся і похитуючись вийшов з кімнати.

Загадковий будинок на Райтон-стріт

По безлюдній нічній Райтон-стріт гуляв вологий холодний вітер. Він хитав полум'я газових ліхтарів, від його поривів здригалися шибки, двері, жалюзі. Міський квартал, до якого належала Райтон-стріт, не був ні кращим, ні гіршим у Лондоні. Старі будинки, сірі й похмурі, стояли на Райтон-стріт, щільно притулившись один до одного.

На сусідній вулиці почувся цокіт копит. На розі зупинився екіпаж. Лорд Едвард зійшов, наказав кучерові чекати його, а сам, глибоко засунувши руки в кишені і похиливши голову, не поспішаючи пішов униз по вулиці. Він дивився під ноги на вологий від туману брук і думав про Бетті. Як вона зраділа, що брат сьогодні вночі покликав його до себе. Наївне дитя. Він, звичайно, не поділяє її радощів. Це важкий для нього

крок, остання спроба. Едвард не вірив, що цей чоловік допоможе йому. Марна трата часу, а завтра!.. Мороз пішов поза шкірою. Швидко, немов хто переслідував його, Едвард пробіг повз темні, похмурі будинки. Що чекає його? Едвард заскреготів зубами, його майбутнє було безпросвітне. І все ж час від часу в душі спалахували проблиски надії.

Хто цей Френк Кашбарн? Едвард знав його дуже мало, і то більше із слів Бетті. Це був зведений брат Бетті, майже на двадцять років старший за неї, маленький лисий чоловічок. Його нервові пальці постійно перебирали, мов чотки, довгий золотий годинниковий ланцюжок, що звисав на кругле черевце. Кашбарн мав звичай давати іноді батьківські поради Бетті, але в її стосунки з молодим лордом не втручався, здавалося, навіть не помічав їх.

З дрібного годинникаря Френк Кашбарн перетворився у відомого ювеліра і власника магазина. Як це вдалося йому зробити за такий короткий час, не знав ніхто, навіть Бетті: з нею він взагалі не любив говорити про діло. «Бог милостивий до мене», зводячи очі до неба, завжди відповідав він, коли його питали, як справи. У всякому разі Кашбарн, очевидно, був досить заможною людиною.

На Бонд-стріт він мав ювелірний магазин, добре відомий у вищих колах, але жив на Райтон-стріт як підмайстер, тихо і самотньо. Тут у нього була годинникова крамничка.

Едвард незчувся, як опинився перед будинком Каш-барна, глянув на освітлені вікна нижнього поверху, прислухався. На вулиці було тихо, тільки свистів вітер та з ресторанчика доносилися монотонні звуки оркестру. Едвард зайшов у темний, старовинної архітектури під'їзд і подзвонив.

Клацнув замок. Стара служниця висунула голову.

— Містер Кашбарн чекає мене, — сказав Едвард. Незграбно вклонившись, жінка посторонилася.

— Прошу, мілорде, йдіть за мною.

Вона провела його через коридор і відчинила двері у невеличку контору.

— Будьте ласкаві, мілорде, почекайте трохи. Містер Кашбарн зараз прийде, — сказавши це, стара служниця зникла.

Едвард оглянувся навколо. Контора Кашбарна була схожа на тисячі інших небагатих ділових контор: прокурені стіни, прикрашені дешевими гравюрами, сейф, стіл і стільці, біля вікна бюро, на якому купою звалені конторські книги й папери.

У сусідній кімнаті почувся шепіт. Едвард був неприємно здивований. Невже в будинку є ще хтось?

Увійшов Кашбарн, єлейним голосом привітався з Едвардом, запросив його сісти. Потім сам усівся на гвинтовому стільці, рвучко повернувся до гостя і деякий час, немов чогось чекаючи, дивився на нього, граючись ланцюжком від годинника.

— Чим можу служити, мілорде? — запитав він нарешті. Для молодого лорда це прозвучало дуже самовпевнено, просто чванливо.

Едвард злегка провів по обличчю напаханою хусточкою і відкашлявся.