Корабельна катастрофа
Шрифт:
— Дякую, Майнере, — мовив я. — Ти навіть кращий товариш, ніж я гадав. Сьогодні ж напишу батькові.
— Ну, ти й сам славний товариш, — відповів Майнер жартівливо, як завжди, але (за що я був йому вельми вдячний) без його незмінної іронії.
Так, то були чудові дні; я можу згадувати про них без кінця. Чудовими були й наступні дні, коли ми з Пінкертоном гуляли по Парижу та його околицях, шукаючи мені помешкання, прицінюючись до будинків; коли ми поверталися, запилені, з антикварних крамниць, накупивши китайських божків та мідних жаровень. Пінкертон добре знав усі ці крамниці й розумівся на цінах рідкісних речей. Виявилось, що він скуповує картини й різні раритети для перепродажу їх у Штатах, і його педантичність та старанність допомогли йому стати непоганим експертом, хоч знавцем
Час спливав непомітно, і нарешті настали дні, коли мала надійти відповідь від батька. З двома першими поштами я не отримав нічого, а з третьою прийшов довгий безладний лист, сповнений каяття й підтримки, розрад і розпачу. З цього сумного послання (спонуканий синівською шанобливістю, я спалив його відразу) я дізнався, що мильна булька сподіваних мільйонів луснула, що у батька не лишилося ні цента, що він хворий, а мені доведеться забути не тільки про десять тисяч доларів, які я міг би згайнувати собі на втіху, але й про ті гроші, які я діставав на щоденні потреби.
Це був тяжкий удар. Але у мене стало розуму та совісті все обдумати, аби виконати свій обов'язок. Я продав усі рідкісні речі — точніше, попросив Пінкертона продати, — і він зумів збути їх так само вигідно, як я свого часу купив. Ця сума, разом з рештками останнього батькового переказу, склала п'ять тисяч франків. П'ятсот я залишив на щоденні витрати, а решту ще до кінця тижня послав у Маскегон. Гроші прийшли вчасно: ними оплатили батьків похорон.
Звістка про смерть батька не здивувала і не засмутила мене. Я не міг вважати його нещасливцем. Він прожив чимало, завжди був при достатках і надто звик до бездумної марнотратності, аби витримати такий удар. Я втішався тим, що батькові вже не треба починати боротьбу з нуля. Однак мені було жаль себе, — і навряд чи хтось почувався так гірко: адже я позбувся всього, я позбувся засобів до існування. В мене лишалася всього-на-всього тисяча франків. Крім того, підряд на статуї перейшов в інші руки. У нового підрядчика був чи то син, чи то небіж, і мені по-діловому відверто запропонували пошукати іншого покупця. Незабаром я вибрався з помешкання і ночував у себе в майстерні. Тепер, коли я засинав з книжкою в руці і коли прокидався, важке й непотрібне вже громаддя «Генія Маскегону» муляло мені очі. Бідолашна кам'яна красуня! Вона мала врочисто піднестися під величезним куполом нового капітолію… Яка ж доля чигає її тепер? Для яких потреб її врешті-решт зламають, як старий негодящий корабель? А що чекає її творця, народженого під нещасливою зіркою? Адже він з тисячею франків у кишені стоїть на порозі нелегкого життя безвісного скульптора…
Ми повсякчас говорили про це з Пінкертоном. Він вважав, що мені слід негайно покинути ліплення.
— Забудь про нього раз і назавжди! — казав він. — Повернімося разом у Штати і розпочнімо якесь діло! У мене є капітал, у тебе — культура. «Додд і Пінкертон» — кращої назви для фірми не вигадаєш, а ти й не уявляєш, Лаудене, як багато залежить від назви!
Власне, я й сам розумів, що скульпторові для успіху потрібна одна з трьох речей: гроші, впливовий покровитель — або ж енергія, але обов'язково несамовита. Перших двох я позбувся, а третьої у мене ніколи не було й на дещицю. І все ж мені бракувало боягузтва (а може, сміливості) відмовитись від обраної професії.
— Крім того, — пояснив я Пінкертонові, — якщо мої шанси в скульптурі незначні, то як ділок я взагалі безнадійний, бо не маю до цього найменшої схильності.
І тут Пінкертон виявив характер мого батька: він почав запевняти мене, що я просто не знаю цієї справи; що кожна розумна й культурна людина, безперечно, матиме в ній успіх; що я, напевне, успадкував діловий хист мого батька і що, зрештою, всі необхідні для цієї кар'єри знання я вже набув у комерційній академії.
— Пінкертоне, — заперечив я, — невже ти не розумієш, що за весь час навчання мене анічогісінько там не зацікавило? Вся та наука мені ненависна.
— Не вірю! — схвильовано мовив він. — Це суперечить здоровому глуздові! Бути у вирі того життя — і не відчути його чарів! Воно конче мало вплинути на твою поетичну душу!
Цій біржовій романтиці ділків я протиставляв романтику (вона ж і доброчесність) мистецтва, нагадуючи Пінкертонові про людей, які зберігали вірність музам у будь-якій скруті; починав від Мілле [47] і закінчував нашими численними знайомими та друзями, котрі обрали саме цей звабливий та пагористий шлях і мужньо долали скелі та колючі зарості, без копійки в кишені, але з надією в душі.
— Тобі цього не зрозуміти, Пінкертоне! Ти думаєш лише про вигоду, ти хочеш будь-що мати прибуток від зусиль, що їх затратив! Ось чому ти не станеш художником — хоч би й дожив до Мафусаїлового віку [48] ! Бажання вигоди приносить невдачу. Очі художника звернені всередину, його мета — внутрішній настрій. Поглянь хоч би на Ромні. Ось у нього — душа художника. В кишені порожньо, однак запропонуй йому стати головнокомандувачем чи навіть президентом Сполучених Штатів, — і він відмовиться; ти й сам знаєш, що відмовиться!
47
Мілле, Жан-Франсуа (1814–1875) — видатний французький художник.
48
Мафусаїл — в біблійній міфології — пророк, котрий прожив 969 років. Вираз «Мафусаїлів вік» означає довголіття.
— Може, й відмовиться! — кричав Пінкертон у відповідь, куйовдячи волосся обома руками. — Але я не втямлю чому! Я не втямлю, якого дідька йому треба! Мабуть, я ніколи не осягну таких прагнень. Звісно, це тому, що я не набув потрібної освіти. Але ж, Лаудене, навіть з моєї ницої точки зору це видається дурістю. Річ у тім, — часом додавав він, усміхаючись, — що на порожній шлунок од внутрішнього настрою мені аж ніякої користі. І ти не похитнеш мого переконання, що найперший обов'язок кожного — померти багатим, якщо пощастить.
— Задля чого? — якось запитав я його.
— Ну, не знаю, — відповів Пінкертон. — А якого біса людині так хочеться стати, приміром, скульптором? Я й сам узявся б ліпити. Але я не збагну, чому ти не хочеш братися ні за що інше… Це може свідчити ще й про убогість натури…
Не знаю, чи навчився він будь-коли розуміти мене, — а я відтоді пережив стільки, що й сам себе перестав розуміти, — та незабаром він упевнився, що мої наміри серйозні, і раптом кинув сперечатися й заявив, що він марно витрачав свій капітал, тож мав негайно повертатись на батьківщину. Йому таки варто було давно повернутися; він зволікав єдине заради нашої дружби та через мої невдачі. Але цей факт не обеззброїв мене, а дошкулив і роздратував. Така вже людська натура. Я вирішив, що цим Пінкертон мене зраджує. Вголос я цього не сказав, але своїх почуттів не таїв. Похмуре обличчя й пригніченість Пінкертона виказували, що його теж гризе ця думка. Та хоч би як там було, за час, поки мій друг готувався до від'їзду, він помітно знітився, — тепер мені соромно про це згадувати.
В день від'їзду Пінкертон запросив мене до ресторану, в якому (це він добре знав) я часто обідав, поки мав гроші. Він, мабуть, почував себе ніяково, а я сердився на нього — тож за обідом ми майже не розмовляли.
— Послухай, Лаудене, — сказав Пінкертон, явно над силу, коли подали каву і ми запалили люльки, — ти ніколи не збагнеш, як я вдячний тобі і як ти полонив мене. Ти не відаєш, який це дарунок долі — дружба з людиною, що стоїть на вершині цивілізації; тобі й уявити годі, як дружба очистила мене, піднесла мій дух; повір, я ладен померти біля твоїх дверей, наче вірний пес.