Корабельна катастрофа
Шрифт:
— А-адаме! — повторив дідусь.
— Я вас слухаю, сер.
Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:
— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.
— Дуже прикро, що ви так вважаєте, — відповів він. — І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.
— Воно-то так, Адаме, — сухо сказав старий Лауден, — але мене це не турбує. Ось що, хлопче, — повів він далі, звертаючись до мене. — Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я
— Батьку, — сказав дядечко Адам, — я хотів би поговорити з тобою сам на сам.
Я підвівся.
— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід. — Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!
Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому «вилити все, що у нього на душі», але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.
— Ну, то слухай, синку моєї Дженні, — повернувся дід до мене. — Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.
Дядько Адам відкашлявся.
— Це дуже щедро, батьку, — сказав він, — і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?
І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:
— Поклич Грегга!
Ці слова явно вплинули на дядька.
— Він, мабуть, пішов до контори, — пробурмотів він, затинаючись.
— Поклич Грегга! — знову мовив дід.
— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.
— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч
— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши. — Тоді я сам піду по нього.
— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!
— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.
Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.
— Візьми ключа від садової хвіртки, — наказав дядько Адам служниці, — піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.
Містер
— Слухайте, дідусю, — обізвався я, — цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах…
Старий відмахнувся від мене.
— Говорити буду я! — різко сказав він.
В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.
— А, Грегг! — вигукнув дід. — Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?
— Боюсь, я не зовсім вас зрозумів, — спантеличено відповів нотар.
— Яке він має до нього відношення? — повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла. — Кому належить мій капітал — мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?
— Ага, тепер розумію, — відповів містер Грегг. — Звичайно, ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?
— Отже, якщо мені забажається, — провадив дід, карбуючи кожне слово, — я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?
Мабуть, він мав на увазі Великого Могола [58] .
— Безперечно, — відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.
58
Великі Моголи — династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.).
— Ти чуєш, А-адаме? — мовив дід до сина.
— Дозвольте зауважити, що все це ні до чого, — відповів той.
— От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.
Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:
— Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.
— Мені теж дуже неприємно, — відповів цей незвичайний чоловік. — Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.
Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію: непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам — великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.