Корабельна катастрофа
Шрифт:
Повертаючись додому того вечора, я був у прегарному настрої, але Пінкертон журився за нас обох.
— Лаудене, я цього ніколи собі не прощу! — повторював він раз у раз. — Зміркувавши, що ідея цієї лекції тобі не до вподоби, я мав би прочитати її сам!..
РОЗДІЛ VII
СПРАВИ ЙДУТЬ НА ПОВНИЙ ХІД
Хімічний склад їжі мудреця і дурня, слона і горобця однаковий — ті самі елементи, що набули найрізноманітніших форм, підтримують існування всіх жителів землі. Побачивши Пінкертона в новому середовищі, я переконався, що це правило слушне і для тієї розумової діяльності, яка допомагає нам пізнати «радість добування грошей». Як хлопчак, що начитався Майн Ріда, і тепер, затиснувши в руках іграшкову рушницю, крадеться уявними пущами, так Пінкертон, прямуючи по Керні-стріт до своєї контори, відчував себе однією з найважливіших дійових осіб на сцені життя, а випадкова перемовка з мільйонером надовго повнила все його єство щастям. Реальність була для нього романтичною, він пишався своєю діяльністю, він купався в діловому житті. Уявіть собі, що хтось викопав з намулу на Коромандельському
60
Галеон — середньовічний іспанський вітрильник. На таких суднах іспанці вивозили золоті скарби американських індіанців.
Я так і не розпізнав до пуття всього розмаїття ділової діяльності Пінкертона, але було п'ять зовсім не пов'язаних між собою справ, про які повсякчас говорив і якими пишався. «Коньяк Золотого штату, тринадцять зірочок, ліцензійний» (досить ароматна рідина), займав неабияке місце у думках Пінкертона, він вихваляв його у велемовному, але не дуже гідному віри трактаті «Навіщо пити французький коньяк? Звернення до розумних людей». Він тримав також рекламну контору — давав поради.
Укладав проспекти і виступав посередником між власниками друкарень та недосвідченими або некмітливими Людьми, яким потрібна була друкована реклама: тугоДум-галантерейник просив поради, спритний театральний агент — інформації про місцеву публіку, і кожен клієнт втримував примірник його брошури «Як, коли і де, або кишеньковий довідник з реклами». Щосуботи він фрахтував буксир і вивозив охочих у море, забезпечуючи їх гудками та принадою для шестигодинної риболовлі за п'ять доларів з чоловіка. Мені розповідали, що дехто з Пасажирів (безперечно, досвідчені рибалки) ще й наживався на цих рейсах. При нагоді Пінкертон купував судна, що зазнали катастрофи або відслужили свій вік; г» часом вони виходили в море (не втямлю, яким чином), і вже під новими назвами, і плавали на океанських маршрутах під прапорами Болівії чи Нікарагуа. І, нарешті, була якась сільськогосподарська машина яскраво-червоного та блакитного кольорів, — вважалось, що в ній давно відчувалася потреба»; тут Шнкертонові належала Десята частка патенту.
Це були його офіційні, головні справи. «Опріч генеральних справ» (його власний вислів), він проводив найрізноманітнішу і вельми таємничу діяльність. Жоден долар, Таким він володів, не лежав без руху — Пінкертон жонглював усіма ними водночас, мов клоун апельсинами. Мої власні заробітки, коли я почав одержувати свою частку прибутків, він лише показував мені; вони негайно зникали, мов ті ілюзорні монети-дарунки, які вручають дітям Дише для того, щоб опустити їх у церковну скарбничку. Одбивши тижневий баланс, Пінкертон приходив усміхнений, бив мене в плече і заявляв, що чистий прибуток Сягнув величезної цифри, а після цього виявлялося — tin не має чверті долара на чарку віскі.
— Що ж ти зробив із прибутком? — питав я.
— Знову пустив в обіг! Долари знов у ділі! — відповідав Пінкертон, і в його голосі чулося невимовне захоплення. Він визнавав лише капіталовкладення і терпіти не міг біржової гри.
— Ніяких акцій, Лаудене! — казав він. — Розумний бізнес — і більше нічого!
Але, їй-право, найазартніший біржовик ужахнувся б самого тільки натяку на деякі Пінкертонові вкладення! Розповім про одне з них, яке мені пощастило простежити від початку до кінця. Він купив сьому частину фрахту якоїсь злощасної шхуни, що йшла в Мексіку з контрабандною зброєю, а звідти мала повернутися до Сан-Франціско з контрабандними сигарами. Про сумні наслідки цього заходу — катастрофу судна, конфіскацію шхуни і судовий процес зі страховою кампанією — я не згадуватиму, бо це надто сумно. «Діло не вигоріло», — це все, що сказав Пінкертон, але я зрозумів, що його становище похитнулося. Я довідався про цю операцію зовсім випадково, бо Пінкертон незабаром перестав утаємничувати мене в свої справи — про причини я ще розповім.
Пінкертонова контора — простора будівля з високими стелями і численними дзеркальними вікнами, куди надходили (чи повинні були надходити) прибуткові долари, стояла в самому центрі міста. В заскленій шафі полірованого червоного дерева стояла батарея пляшок з яскравими етикетками — штук із двісті. Вони були наповнені Пінкертоновими «Тринадцятьма зірочками», хоча лише експерт, та й то зблизька, міг би відрізнити їх од пляшок із французьким коньяком. Я часто піддражнював цим свого товариша і пропонував випустити друге видання його брошури — з виправленою назвою: «Навіщо пити французький коньяк, коли ми пропонуємо вам такі самі етикетки?» Дверцята шафи час від часу відчинялися: коли в конторі з'являвся відвідувач, не знайомий з достоїнствами Пінкертонівського коньяку, йому дарували пляшку. Коли я спробував протестувати проти такого марнотратства, Пінкертон вигукував:
— Мій любий Лаудене, ти так і не зрозумів суті ділових прийомів! Практична собівартість мого напою — нуль. Отож, хоч би як я старався, дешевшої реклами мені не знайти.
Біля шафи стояв строкатий парасоль, що зберігався як реліквія. Трапилось так, що Пінкертон збирався пустити в продаж «Тринадцять зірочок» на початку дощового сезону. Не маючи за душею ані цента, він нетерпляче очікував першої зливи, і коли пішов дощ, усі головні вулиці заповнили його агенти, що продавали парасолі з рекламою, і всі мешканці Сан-Франціско — від бізнесменів, які поспішали
— Успіх був приголомшливий, — розповідав Пінкертон, розкошуючи в приємних спогадах. — Жодного інакшого парасоля! Жодного! Я стояв біля цього самого вікна, Лаудене, як зачарований, і, їй-право, відчував себе Вандербілтом [61] .
Саме цьому вдалому використанню клімату Пінкертон завдячував не лише попит на «Тринадцять зірочок», а й виникнення свого рекламного агентства.
Майже посеред кімнати (я повертаюсь до опису контори) стояв великий письмовий стіл, біля якого громадилися купи афішок, об'яв, брошурки «Навіщо пити французький коньяк?» та «Кишеньковий довідник з реклами». По один бік столу сиділи дві друкарки, які не знали спочинку від дев'ятої години ранку до четвертої пополудні, по другий — стояла модель сільськогосподарської машини. Всі стіни, якщо не брати до уваги місць, зайнятих телефонами і двома фотокартками — вони зображували судно «Джеймс Л. Муді», викинуте на рифи біля стрімчастого: узбережжя, і буксир, переповнений любителями риболовлі, — пишалися картинами в розкішних рамах. Чимало з них були пам'яттю про Латинський квартал, і, віддаючи Пінкертонові належне, треба сказати, що зовсім нікудишніх серед них не було, а деякі — навіть цікаві, їх розкуповували досить повільно, проте за значні суми, а на місця, що вивільнювались, Пінкертон вішав твори місцевих художників. Деякі з них були паскудні, але всі могли знайти свого покупця. Я так і сказав, і тієї ж миті відчув себе ганебним перекинчиком, що виступив зі зброєю в руках на боці своїх колишніх ворогів. Відтоді я був приречений дивитися на картини очима не художника, а торговця, і прірва між мною й тим, що я любив усім серцем, поглибшала.
61
Американський мільярдер.
— Ну, Лаудене, — сказав Пінкертон другого дня після лекції, — відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки — і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва — теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.
Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились, — справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон — просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев'ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон — на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем «курсив», «великі літери» чи «зробити інтервалі», а часом і щось завзятіше — приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами «Заспокійливого сиропу»: «Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини». Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов'язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами — без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв'язували якесь дріб'язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.
Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п'ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: «Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?» (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)
Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як «мій партнер, містер Додд», скляночка з костями з'являлася на столі разом з вином потім замінювала пообідню бесіду.
З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім'я нагадує мені, що я ще не віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найвишуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром — я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти — врешті, це байдуже, бо обов'язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.