Корабельна катастрофа
Шрифт:
— Усе це звучить дуже таємниче, — мовив я недовірливо. — Може, аукціон відбуватиметься в якомусь підземному склепі? Чи має право перший-ліпший громадянин міста — хоча б, приміром, я — прийти на цей аукціон?
— Ну що ти, все робиться відкрито і чесно! — обурено вигукнув Джім. — Прийти може будь-хто, але ніхто не стане набавляти запропоновану нами ціну, а якщо й знайдеться такий сміливець, він скінчить погано. Усе в наших руках, ми об'єднані в синдикат, тож маємо змогу підняти ціну до цифри, недосяжної для чужаків: наш синдикат має капітал у два мільйони, і ми не зупинимось ні перед чим. І навіть якщо хтось насмілиться перехопити нашу покупку, то повір мені, Лаудене: він гадатиме, що все місто збожеволіло, бо він не зможе укласти жодної угоди. Все, чого він потребуватиме — шхуни, водолази, матроси, — враз підскочить
— Як же ти потрапив у цей синдикат? — здивувався я. — Ти свого часу був для нього чужою людиною…
— А я поринув у цю справу, Лаудене, і почав її докладно вивчати. Я захопився, бо справа виявилась досить романтичною; згодом я зрозумів, що вона обіцяє чималий зиск. Незабаром я вже міг тут будь-кому дати кілька очок уперед. Ніхто не знав, що я примірююсь до потерпілих кораблів; аж якось уранці я заявився в барліг самого Дугласа Б. Лонгхерста, виклав йому всі факти й цифри і поставив питання руба: «Берете мене в синдикат чи мені створювати власний?» Він попросив на роздуми півгодини, а коли я повернувся, сказав: «Пінку, я записав тебе». Коли моє прізвище опинилось у списку першим, я добре заробив, купивши «Муді». І ось тепер хочу купити «Летючий шквал»!
Тут Пінкертон, поглянувши на годинника, скрикнув, поспіхом призначив мені зустріч біля дверей Торгової біржі й подався до контори страхового агента, аби переглянути документи та поговорити з капітаном.
Я неквапливо курив сигарету, розмірковував над тим, що сказав Пінкертон, і нарешті вирішив, що з усіх способів добування доларів купівля розбитих кораблів збуджує мою уяву найдужче. Навіть коли я йшов на біржу такими знайомими гамірними вулицями Сан-Франціско, мене переслідувало видиво корабля, який лежить на далекому острові під палючим сонцем, а над ним весь час кружляє хмара морського птаства. Вже тоді це видиво незборимо вабило мене. Якщо навіть не я сам, то, в усякому разі, моя довірена людина вирушить у подорож до цієї латки землі, загубленої серед неозорого океану, і спуститься в покинуту каюту.
Пінкертон зустрів мене точно в призначений час; його вуста були міцно стулені, і тримався він незвично прямо, як людина, що дійшла важливого рішення.
— Ну? — спитав я.
— Ну, — відповів Пінкертон, — могло бути краще, але могло бути й гірше. Цей капітан Трент винятково чесний і щирий чоловік — один на тисячу. Дізнавшись, що я цікавлюся кораблем, він сказав мені, що рис пропав майже весь. За його розрахунками, в кращому разі могло вціліти лантухів тридцять. Але документи мене звеселили. Шовк, чай і горіхова олія оцінюються в п'ять тисяч доларів; вони були складені над ахтерпіком [74] , то мають зберегтися так, наче лежали у нас на Керні-стріт. Рік тому на бриг поставили нову мідну обшивку. На ньому десь із півтораста сажнів якірних ланцюгів. Це, звісно, не золота жила, але справа прибуткова, і ми за неї візьмемось.
74
Ахтерпік (гол.) — крайній кормовий відсік на судні.
Вже було близько десятої години, і ми негайно пішли до зали, де відбувалися аукціони. «Летючий шквал», яким так пильно цікавились ми з Пінкертоном, не привернув широкої уваги бізнесменів. Біля зали стояло не більше двох десятків завсідників, здебільша високих міцних молодиків, типових уродженців Далекого Заходу, одягнених, з точки зору людини невибагливих смаків, надто вишукано. Поводились вони підкреслено по-панібратському: голосно билися об заклад; раз у раз кликали один одного на прізвиська. Ці «хлопці», як вони називали себе, пустували зовсім по-хлоп'ячому і, здавалося, прийшли сюди розважатись, а не для діла. Осторонь стояв чоловік, зовсім не схожий на цих веселих молодиків — то був уже знайомий мені капітан Трент, що, як і належить справжньому капітанові, прийшов довідатись, яка ж доля випаде його судну. Цього разу він був у новому чорному костюмі, купленому в крамниці готового одягу, бо сидів той костюм досить незграбно; з верхньої лівої кишені виглядав кінчик шовкового носовичка; нижня права кишеня була набита паперами. Щойно Пінкертон назвав його чесним і щирим. Я ще раз пильно поглянув на Трента: чи не вловлю свідчення цього
Я не міг відвести погляду від капітана, аж поки не почався аукціон.
Аукціоніст нашвидку проторохтів обов'язкові вступні фрази, не звертаючи уваги на жарти «хлопців»; потім запала тиша, і дві-три хвилини він виспівував солов'єм: чудовий бриг, нова мідна обшивка, сучасні механізми, три розкішні шлюпки, дуже цінний вантаж — чи можна уявити надійнішу операцію? Так, панове, він буде відвертим, він назве цифри, він не боїться (ти ба, який сміливий аукціоніст) визначити можливий прибуток у цифрах; на його думку, взявши до відома те і се, одне і друге, покупець може розраховувати на чистий прибуток, рівний загальній ціні вантажу. Іншими словами, джентльмени, — це десять тисяч доларів.
Щойно аукціоніст повідомив свої скромні розрахунки, під склепінням залу завдяки котромусь із глядачів, знайомому з мистецтвом черевомовлення [75] , пролунало: «Ку-ку-рі-ку-у!». Всі зареготали, засміявся й аукціоніст.
— Отже, панове, що ж ми запропонуємо? — сказав він, виразисто поглядаючи на Пінкертона. — Що ж ми запропонуємо при такій чудовій нагоді?
— Сто доларів, — сказав Пінкертон.
— Містер Пінкертон пропонує сто доларів, — підхопив аукціоніст, — сто доларів. Хто дає більше? Сто доларів, лише сто доларів…
75
Черевомовлення — мовлення, при якому не ворушаться губи, через що звуки линуть ніби з живота.
Аукціоніст усе повторював цю суму байдужим голосом, а я зі змішаним почуттям прихильності й подиву дивився на обличчя капітана Трента, що виказувало всі почуття. Аж тут усі здригнулися: з натовпу почувся різкий голос:
— І п'ятдесят!..
Пінкертон, аукціоніст і «хлопці», теж посвячені в таємницю існування синдикату, від несподіванки враз порозкривали роти.
— Перепрошую, — сказав аукціоніст, — хтось додає?
— І п'ятдесят! — повторив той самий голос. Він належав невисокому, дуже скромно вдягненому чоловікові. Чоловік цей був неприємний на вигляд, із землистим, вкритим плямами лицем; голос його часто міняв висоту, уриваючись на високій ноті. Він весь посіпувався, наче хворий на хворобу Святого Вітта. Тримався він хоч і непевно, але з підкресленим викликом, наче був вельми гордий із того, що прийшов сюди і бере участь в аукціоні — але водночас боявся, що його спровадять. Я ніколи ще не бачив більш нікчемного типа — і мені враз пригадалися герої Бальзака, суспільне дно його «Come'die Humaine» [76] .
76
«Людська комедія» — багатотомна (97 романів) епопея великого французького письменника Оноре де Бальзака, в якій він змалював і викрив сучасне йому буржуазне суспільство.
Пінкертон зміряв несподіваного суперника неприязним поглядом, вирвав аркуш із записника, щось написав на ньому олівцем, поманив до себе посильного і прошепотів: «Лонгхерстові!» Хлопчина мерщій кинувся виконувати доручення, а Пінкертон мовив до аукціоніста:
— Двісті доларів!
— І п'ятдесят, — одразу докинув суперник.
— Справа пожвавлюється, — шепнув я Пінкертонові.
— Так, цей крутій задумав щось нечисте, — теж пошепки відповів він. — Що ж, доведеться провчити нахабу. Зачекай, поки я перемовлюся з Лонгхерстом. Три сотні! — додав Пінкертон голосно.
— І п'ятдесят, — віддалося луною.
Я глянув на капітана Трента. Його обличчя ще дужче почервоніло, його новий сюртук був розстебнутий, шовковий носовичок уже змокрів, а ясні блакитні очі оскляніли від хвилювання. Ним усе ще володіла тривога, але тепер, здалося мені, він уздрів проблиск надії.
— Джіме, — шепнув я, — поглянь на Трента! Ставлю в заклад що завгодно — він чекав цього.
— Авжеж, — згодився Пінкертон. — Тут відбувається щось негідне. — І він знову набавив ціну.