Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

– Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.

– Я... напевне ще не знаю...
– нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...

– Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо.
– Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський

гумус...

– Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом!
– незлобиво буркнув капiтан.
– Гумус та гумус...

Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома.
– Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"

16

Перший гантелянець!

Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.

– Ув-ва! Ув-ва!

– Ого, який горлатий!
– вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть.
– Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

– А що, Гордiй тут?
– пiдвела голову породiлля.
– То впустiть його! Ренато, поклич...

– Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

– Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...

– Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?

– Побачимо. Ще не думали.

– Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

– Може, Гордiйчик.

– Може.

– Ув-ва!..

– Ох ти ж бутузик!

– Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...

– Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги...
– Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi.
– Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...

– Ренато...
– простогнала Еола.
– Пiди вже... радiограму...

– Бiжу, вже побiгла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо

Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...

Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?

Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.

– А-а-а...

Отямилась, почувши приглушенi голоси - вони нiби пробивались крiзь товщу води.

– Уже опритомнює...

– Як же ви могли залишити її саму?

– Треба було дати радiограму. А цю...

– Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.

Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.

– Що це було?
– спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.

– Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, - почувся густий баритон головного лiкаря, - i обезболювання...

– Що ви кажете?
– шарпнулась Еола.
– Якi близнята?

– А ось якi!
– Рената показала їй другий завинутий кокон.
– Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...

Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.

Почулося чиєсь бубонiння:

– Закон компенсацiї...

– Облиште... Почався демографiчний вибух, i це добре. Нам потрiбна не компенсацiя, а зростання...

"Про що вони говорять?
– подумки здивувалась Еола.
– Якась компенсацiя... I Рената чомусь вiдводить погляд".

– Що там вiд Гордiя?..
– здавленим голосом спитала Еола.
– Уже знає?

Рената, вiдвернувшись, умощувала в лiжечко дiвчинку, щось там поправляла, пiдсмикувала.

– Аякже, Еолочко! Дуже зрадiв, каже: тепер я щасливий! Вiтає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такi хвилини чоловiки наче чадiють...

Щось в її голосi насторожувало Еолу, якась ледь помiтна навмиснiсть, перебiльшення тону.

– ...А тобi ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двiйнят - це, знаєш, навантаження. Павзевей також мрiє...

– Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породiллю саму. На випадок чого - викликайте. Та я сподiваюсь - усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!

Це голос головного лiкаря. Стукнули дверi, вийшов, усi пiшли, окрiм Ренати.

Еола пiдкликала її до себе i, коли подруга сiла на стiлець бiля лiжка, торкнулася її теплої руки: