Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)
Шрифт:
– А ми тут займаємось прогнозами, - сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.
– Я не заважатиму?
– Навпаки, може, щось порадиш.
Еола вмостилася в крiсло, защiпнула пасок, щоб не попливти вгору, i настроїлась слухати.
– Отже, енергетика...
– Нескуба замислено цокав пальцями по пiдлокiтнику.
– Чи є можливiсть збудувати хоч невеличку електростанцiю?
– обiзвався Iлвала.
– Яку ти маєш на увазi?
– Ну, атомну, водяну чи теплову - яка рiзниця? Головне, щоб давала струм.
– Так, це головне. I побут, i
– Нескуба поглянув у бiк Iдерського.
– Я гадаю, на перших порах ми обiйдемось переносними установками, згодом використаємо реактор "Гондоли"...
– розважливо заговорив Iдерський.
Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспiшливою реплiкою. Над усе вiн боявся, що фiзик запропонує демонтаж силових агрегатiв "Вiкiнга". Цi потужностi могли б забезпечити енергiєю новостворене селище на сотню рокiв. Але це ж означало б зруйнувати мiст, єдиний мiст, за допомогою якого ще можна дiстатися до Землi. А втратити "Вiкiнг"... На саму думку про це капiтан ставав сам не свiй.
– ...Зрештою, - продовжував Iдерський, - планета багата на термальну воду.
– А водоспади? А енергiя морських хвиль?
– кинув реплiку Нескуба. Еола вiдчула: йому одлягло вiд серця.
– Гантеля дуже багата на гiдроенергiю.
Iнженери також пiдкинули чимало несподiваних iдей: космiчна електростанцiя, змонтована тут, на орбiтi супутника, зможе використовувати променi центрального свiтила i передавати енергiю на поверхню планети; установки, що дiятимуть за рахунок фотосинтезу...
Нескуба поставився до цих проектiв скептично, мовляв, теоретизувати це одне, а втiлити iдею, здiйснити її - зовсiм iнше.
– Такi технологiчно складнi проекти - справа майбутнього... А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть лiси, а їх, на щастя, тут сила-силенна... I навiть таку електростанцiю на голому мiсцi, без потужної технiчної бази побудувати зовсiм не просто...
"I справдi, - думала Еола, слухаючи тепер уже рiвний, заспокоєний голос чоловiка,- iнженери i механiки зроблять сяку-гаку турбiну. А котел? А лiнiя передачi? Трансформатори? Ох, i доведеться ж нам... Та найголовнiше все-таки не це... Мiкросвiт планети... Океан мiкробiв, бактерiй, вiрусiв... Чужих, невiдомих, може, в тисячу разiв небезпечнiших, анiж земнi... Бiологiчний захист - ось що треба обмiркувати насамперед",
Нескуба неначе вгадав її думки:
– А що скаже представниця служби здоров'я?
– Мене дуже непокоїть бiологiчне середовище i... байдужiсть до нього. Чи не слiд щонайперше виробити програму бiозахисту? А то нiкому буде споруджувати отi самi електростанцiї...
– Ви, шановна, трохи запiзнилися, тому й не в курсi. Розмова на цю тему вже була, i не одна. Мiкробiолог та головний лiкар зараз опрацьовують програму бiозахисту.
Жартiвливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолi, бо це ж засвiдчувало хороший настрiй чоловiка.
– Чи можна сподiватись, що й ви пiдключите свiй неабиякий iнтелект до розробки цього проекту?
– провадив далi Нескуба.
– Сподiвайтеся, - усмiхнулась Еола.
Коли вони прийшли
– Менi здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.
– А ще ж у давнину був такий звичай: капiтан сходить останнiм.
– Нi, серйозно. Я, наприклад, так звикла на "Вiкiнгу", що не уявляю, як житиму без нього.
– Розумiю, - замислено сказав Нескуба.
– До того ж i простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санiтарних палатках.
– Карантин? Скiльки ж вiн триватиме?
– Доки не будуть виявленi усi шкiдливi фактори середовища. Сама розумiєш...
Довго мовчали. Гордiй поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упiвголоса, неначе розкривав їй секрет.
– Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Iнакше...
– А ти поставив?
– перебила Еола.
– Так, я хочу здiйснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.
– На Землю?
– прошепотiла враз пересохлими губами.
– Опам'ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собi, як ми потрапили сюди... Повернутися на Землю... Це прекрасна мрiя, може, колись, у далекому майбутньому нашi нащадки... А тепер - це безумство, зрозумiй, Гордiю... I вже ж були суперечки, усi ж висловились проти... Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кiлька разiв притуляла до рота тюбик з водою.
– Опанувати нову планету - ось наше надзавдання.
– А я сподiвався, що ти... пiдтримаєш...
– Нескуба подивився їй у вiчi.
– Досi ми були солiдарними...
Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, - то навiщо ж... який сенс?
– А ти все зважив? Усе продумав?
– Ми з тобою ще молодi, - заговорив розважливо Нескуба.
– Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття - це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...
– Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...
Нескуба зiтхнув.
– Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло...
– Поплескав її по плечу.
– Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, - доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.
На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...
– Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.
Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:
– Ось тобi, ось тобi - за те, що мовчала!
Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...