Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)
Шрифт:
Он яка веремiя зчинилася!
Хто вiн - збудник захворювання Нескуби? Якi його агресивнi можливостi? Чи виробить людський органiзм iмунiтет проти цього збудника?
Настрiй колонiї землян помiтно пiдупав. Досi такi жвавi, енергiйнi, радi з того, що космiчний Гольфстрiм винiс їх до твердого берега, зараз всi посмутнiли. Патогенний вибух заскочив зненацька, посiяв непевнiсть i страх. Що на них чигає завтра? Нiхто нiчого не знав. А брак iнформацiї пригнiчує особливо дошкульно.
Сидячи бiля недужого чоловiка, Еола чого тiльки не передумала. Та його рiвне дихання
Нескуба знову розплющив очi. Шум у головi стихав, поволi верталася здатнiсть сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремi найпростiшi поняття. Дивився i вiдзначав про себе: "свiтло", "вiкно", "примiщення". Потрiбне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в примiщеннi, куди проникає свiтло крiзь вiкно, - констатував Нескуба.
– Вiкно? Та це ж..."
Нараз пам'ять освiтила подiї, що передували його стану. Будiвництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт пiд ногами, над головою - небо, про космос не хоче й говорити. Але ж i грунт цей чужий, i небо - чуже!.. Так, вагiтнiсть... Хоча б син... Чи вистачить сили волi залишити їх тут? Навряд. I вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...
Думка про сина викликала теплу млость в усьому тiлi. Нескуба поворухнувся й зiтхнув.
– Прокинувся?
– обiзвалась Еола. Голос у неї був особливо нiжний, ласкавий.
– Бачу, бачу: тобi набагато краще. Лице вже не таке сiре, i в очах - блиск життя... Ти перемiг!
Нескуба слабо посмiхнувся - може, не так устами, як очима. Прошепотiв:
– То не я перемiг, то вони...
– Хто?
– Екiпаж.
– Який екiпаж?
– Мої мiкроби.
– А-а...
– непевно посмiхнулася Еола.
– Ця команда одразу кинулась на чужинцiв, сама бачила, якi запеклi бої точилися на борту.
– На якому борту?
– прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. Що ти таке говориш?
Передихнувши, Гордiй провадив далi:
– Моє тiло для мiкроорганiзмiв - гiгантський космiчний корабель... Второпала? Отож i виходить, що я був ареною спустошливих боїв...
– Нiчого, мiй любий, - Еола злегка погладила йому чоло.
– Незабаром тi спустошення позаживають. Твiй корабель має великi ресурси.
– Та вже ж... Нiбито оклигую. Але вiйна ще йде. Знаєш...
– Не втомлюй себе розмовою, - перебила Еола.
– Прийми ось лiки й лежи тихо.
Слухняно проковтнувши сiру горошинку i запивши її теплою водою iз склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:
– А як електростанцiя?
– Учора закiнчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котлованi. Спiтнiв, а потiм вiтер... Тут треба обачнiше... Лежи тихо.
– А фундамент? Ще не почали?
– Ще тiльки вiдкрили кар'єр. А як вони той камiнь нарiзатимуть... Лежи тихо.
– Нарiжуть... Це не складно. А от рефлектори-гелiостати...
– Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гiдростанцiю. Та ти
– Сонячна ефективнiша, - бурмотiв Нескуба.
– Струм безпосередньо з промiння... У нас є кiлька комплектiв батарей. А де ти вiзьмеш гiдротурбiну?
– Слухай, ти порушуєш режим. Годi, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я пiду.
– Ну, не гнiвайся, - Гордiєвi губи скривилися в посмiшку.
– Я - просто скучив.
Еола пiдвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру i вийшла.
Нескуба заплющив очi, принишк, сподiваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомiсть почали обсiдати цiлком несподiванi думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.
I враз Нескубi уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрiчку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких вiдбиваються все новi й новi мальовничi краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звiдки немає вороття...
Нескуба хмикнув. Здiйснюється закон ентропiї... Ну що ж, нехай собi здiйснюється...
Iнстинктивно прийняв руки з грудей, лiву пiдклав долонею пiд потилицю, праву простяг уздовж тiла. Нехай їй грець, тiй смертi, все-таки краще про неї не думати, щоб у кровi не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старi, а йому ще рано, ще молодий. Мислю - значить живу, - нагадав собi вiдомий афоризм. Жити - це мiй обов'язок перед Природою, i мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скiльки ще попереду нездiйсненого - тут, на цiй незвичайнiй планетi, i в космосi!.. Десь там загубилась у просторi голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, iнакше - розкиснеш...
Зусиллям волi Нескуба змусив себе заспокоїтись i коли емоцiйнi сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хiба вiн ще не командує на своєму живому космiчному кораблi, не контролює свого тiла i своєї психiки? Нi, анархiї вiн не допустить, у нього є мета, йому свiтить з далини провiдна зоря - рiдне Сонце, а бiля нього - Земля... I хоч їхнiй простiр зiмкнувся для нього до розмiрiв елементарної частки, - вiн все одно прагнутиме туди роками, десятилiттями, все життя. I вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рiдного Всесвiту, i крiзь гравiтацiйнi шлюзи "Вiкiнг" випливає в той, свiй простiр... Для цього варто жити, жити i дiяти!
Незважаючи на фiзичну кволiсть, Нескубу все дужче проймав пiднесений настрiй. Думалося легко, в серпанку фантазiї виникали якiсь неяснi, проте знадливi картини майбутнього, i це давало наснагу, збуджувало радiсть буття.
Наступного дня, одразу пiсля медикiв, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очi заяснiли: астронома втiшив Нескубин вигляд. Капiтан лежав хоч iзмарнiлий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвiльний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,- в ньому вже вiдчувалася внутрiшня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й вiзьметься, як завжди, за роботу.