Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)
Шрифт:
Iдерського раптово охопило гаряче обурення. Рвучко пiдвiвся i, стиснувши кулаки, несамохiть ступнув до важких овальних дверей, нiби там ще був Кантор, цей нiкчема, пiгмей. Ох, i розпiк би вiн його! "Як тiльки крива замкнеться..." А звiдки тобi вiдомо, що вона от-от замкнеться? (Iдерський обернувся, кинув погляд на екран комп'ютера). Це ж чистiсiньке припущення. Поки що воно аж нiяк не пiдтверджується емпiричними даними. Ось уже тривалий час кiнцi кривої на графiку йдуть паралельно. Та навiть якщо "Вiкiнг" i наближається до катастрофи, то
Поступово Iдерський врiвноважився i за якусь хвилину вже схилився над панеллю радарної установки - посилав iмпульси в простiр, стежив за рухом кривої на матовому тлi екрана. Вiн залишиться на своєму посту до останку, вiн мусить пережити, вiдчути усе до краплини, до тiєї невловимої митi, коли розплющаться молекули його тiла.
Тим часом Кантор, вискочивши в тiсний коридор, мало не збив з нiг ботанiка Алка, що вперше за довгий час покинув свою оранжерею.
– О, кого я бачу!
– вигукнув Кантор.
– Архiтекторам живої природи палкий привiт!
Алк поглянув на нього з-пiд насуплених брiв, привiтався холодно, збиваючи награний ентузiазм зарозумiлого фiзика. Знайшов, бач, слушний момент для дотепiв.
– А ми не в гуморi, - провадив далi Кантор, iгноруючи похмурий вигляд ботанiка.
– Якiсь неприємностi, чи що?
Алк мало не застогнав з обурення. От жевжик!
– Ти що - справдi дурний чи прикидаєшся?
Кантор поплескав його по плечу:
– Не прикидаються тiльки тварини, i то через те, що не вмiють. Усмiшка розтанула, i його заросле обличчя потемнiло.
– Хiба щось змiниться, коли ми будемо лютитися на обставини?
Алковi було за що вчепитися.
– А ти замислювався, чому склалися такi обставини?
– Фiзику цiкавить не "чому?", а "як?" Ми потрапили у сильне гравiтацiйне поле...
– А як це сталося - знаєш?
Вони трохи пройшли тiсним коридором, потiм зупинилися, тримаючись за поручнi.
– Як?
– здивовано перепитав Кантор.
– Ага, як?
– Ну, знаєш, у космосi трапляється багато несподiванок...
– А найбiльша несподiванка - це недбалiсть нашого капiтана...
Кантор ухопився за свою бороду, наче хотiв її вiдiрвати. В очах граничне здивування.
– Так, так - злочинна недбалiсть! Вона й призвела до катастрофiчного стану.
– Алк, намагаючись будь-що розпалити Кантора, ще бiльше розпалювався сам.
– Через одного пиховитого... тiльки через цього чванька гине така експедицiя! Корчив супермена... Прогавив момент, заснув за пультом!
– Зажди, зажди, - перебив Кантор.
– Вiн що... заснув на посту?
– Авжеж!
– Слухай, Алче, - Кантор поклав йому руку на плече.
– Таке звинувачення, знаєш... Це дуже серйозно...
– Знаю. Додаток до "Iнструкцiї" вiн запропонував сам. Новоявлений Лiкург!
–
– Доведу! Варто лиш прокрутити запис наради.
– Я був тодi...
– Кантор потер долонею чоло.
– Але нiчого такого не пригадую... Обговорили заходи...
– Ти, певне, припiзнився.
– Ну, що ж, якщо є пiдстави, то... звинувачуй... Я пiдтримаю. Peres mundus, fiat justitia!*
______________ * Нехай хоч свiт згине, правосуддя мусить здiйснитися (лат.)
Алковi аж полегшало: перший спiльник! Потиснув Канторовi руку i подався снувати свою нитку по всьому велетенському кораблю. Невидимi пута тяжiння хапали його за ноги, тiло наливалося втомою, немов свинцем, та впертий бiолог не присiв i на хвилину, доки не обiйшов усi палуби й сектори, пiдбурюючи екiпаж "поставити крапку над "i", "постати за справедливiсть". Однi зустрiчали його з недовiрою, декому було байдуже, особливо хворим, якi переповнили госпiталь, але бiльшiсть вдалося наелектризувати. На "Вiкiнгу" вирувало:
– На обговорення!
– Нехай вiдповiсть!
– Закон для всiх один!
Майже з усiма зустрiвся Алк, уникав тiльки Еоли.
Стомлений, похмурий, Алк повернувся до своєї оранжереї, прагнучи одного: лягти вiдпочити, помiзкувати наодинцi, як дiяти далi.
Теплиця вiйнула на нього розiмлiлим повiтрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свiй ботанiчний унiкум, i хвиля злостi почала пiдступати до горла.
Цiєї митi побачив Еолу. Вона повiльно, ледве переставляючи ноги, йшла помiж гратчастими перегородками йому навстрiч. Iшла, як у маревi, схожа на якесь видиво.
Алк зупинився, протер очi, - видиво не зникало. Вона... О сили космосу, як вiн марив нею i як не хотiв, як боявся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смiшно. Хлоп'яцтво!
Еола наближалась не поспiшаючи, нiби на прогулянковiй палубi, а вiн стояв зiщулений, знiчений, готовий провалитися крiзь сталеву обшивку корабля. Нiжив очима її тонкий стан, милувався нею i водночас потерпав зi страху: яку владу має над ним оця тендiтна жiнка! Та скажи вона, щоб вiн сам викинувся за борт - не завагався б нi на мить. Але вона ж не знає, мабуть, i не пiдозрює про свiй вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба нiколи не кохав її так... Згадка про капiтана одразу протверезила Алка. Вiдчуття провини перед цiєю жiнкою вмить зникло. Подумки дорiкнув себе: розкис, готовий впасти на колiна...
Обiзвався перший:
– Може, вас цiкавить моя унiкальна квiтка? На жаль, її бiологiчний годинник майже...
– Нi, - заперечила Еола. Ледь помiтний iронiчний усмiх пробiг по її рожевих губах.
– Я хотiла подивитися на вас.
Так i сказала - подивитись, а не побачити.
– Ну, що ж, ось я перед вами, - Алк переступив з ноги на ногу.
Еола пильно поглянула йому в вiчi. Потiм обiйшла збоку i, вже виходячи, сказала з притиском на першому словi:
– Такого я вiд вас не чекала.