Козак Мамарига
Шрифт:
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман. — Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків!
Тут всі й побачили, чия правда.
Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та злагоді.
КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА
Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.
Замкнув вовка до льоху і каже королеві: — Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив,
А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкеті хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.
З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.
А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка, золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, — як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.
— Вовчику, вовчику! — каже королевич. — Віддай мені мою стрілку!
— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.
— Як же я випущу, коли ти замкнений?
— А ти піди до мами, — каже вовк, — до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи,
От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.
От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:
— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.
Бере він у жінки ключ, веде панів та королів
Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:
— Нікого й у дворі не було, крім королевича!
Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.
— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!
Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:
— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.
От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.
Та так бідолашне хлоп'я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:
— Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!
Не встиг проказати, коли зирк — залізний вовк перед ним!
— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?
— Виведи мене з цього лісу!
— Сідай на мене, — каже вовк. — Везти тебе додому чи геть від дому?
— Вези геть від дому, — каже королевич, — бо боюся я батькової найстрашнішої кари!
Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.
— Ну, — каже, — з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!
І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:
— Куди, хлопче, чимчикуєш?
А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:
— Я, — каже, — сирота, йду найматися до добрих людей.
Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив, — тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.
— Ну, наймися до мене, — каже.
Королевич погодився. Посадив його пан
позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.
А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.
— Хай, — каже, — переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.
Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли», — гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..