Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Одного разу, коли фон Вайганг завітав до флігеля, Карл поскаржився на втому і мовив, наче між іншим:

— Набирається багато паперів. Ви впевнені, — кивнув на сейф, — що там все однаково важливе. Другорядні документи варто знищити…

Групенфюрер заспокоїв його:

— Я сам усе переглянув. За деякі документи можна одержати не менш, ніж за креслення Фау. Залишено найважливіше.

Оце найважливіше не давало Карлові спокою. Зрештою, заради паперів, що зберігались у сейфі, він і залишався тут. До креслень і технічної

документації мав вільний доступ, уже давно сфотографував усе, що мало військове значення. А за броньовані дверцята сейфа так і не вдалося зазирнути. До пори, до часу — тішив себе надією, сподіваючись, що стрімкий наступ радянських військ зробить евакуацію документів неможливою.

Останнім часом він спав лише по три — чотири години на добу і вже кілька днів не виходив з флігеля. Одключив телефони, аби ніхто не заважав. Крім того, плекав надію, що це завадить зустрічі з тим, кого повинні були прислати замість Селлерса. На жаль, його сподівання не справдились. Якось удень прибігла покоївка фрау Ірми і переповіла, що Кремера терміново викликає фон Вайганг.

У кабінеті групенфюрера сидів карлуватий чоловік з пласким, невиразним обличчям і сумними очима. Здавалось, він приголомшений горем і зараз заплаче. Навіть шморгав носом, а губи ледь-ледь тремтіли, як у хлопчака, ображеного старшим.

Подивився на Кремера спідлоба і дістав з великого шкіряного гамана половину долара.

— Мене звуть Денніс Кларк, — сказав, наче поскаржився. — Я ризикнув прийти просто сюди, бо нема іншого способу зустрітися з вами. Час не жде, і, власне, не треба вже розводити… — певно, хотів сказати “церемонії”, та останньої секунди поправився, — вірніше, треба поспішати. Тому я й насмілився, — ледь помітно вклонився групенфюрерові, — потурбувати вас: Росіяни наступають так швидко…

Фон Вайганг надувся, мов старий індик. Раптом вибухнув:

— Коли б ваші паршиві солдати, — почервонів, — воювали так, як комуністи, ви давно були б уже тут!..

Американець закліпав очима, та раптом відказав грубо:

— Не ваше діло — судити наших солдатів! Вони йдуть сюди переможцями і…

Але групенфюрер уже схаменувся.

— Я мав на увазі наші спільні інтереси… — промимрив.

Кремер з задоволенням спостерігав за цією метаморфозою: пихатість на виду сповзала з фон Вайганга, він навіть підібрав своє велике черево. Дивився запопадливо і усміхався очікувально.

Карлові стало гидко. Запобігати перед цим миршавим американцем! Плаксивим пацюком з червоними очима! Дрібним виконавцем розпоряджень Хокінса! І хто? Фон Вайганг, який ще два тижні тому повісив би його за значно менше нахабство!

Зітхнув і запалив сигарету.

Життя є життя, і від фон Вайганга не можна вимагати того, чого в нього нема. Істота з дрібною душею, якій поталанило піднятися над тисячами собі подібних. Влада запаморочила йому голову, і проявилося все, що лежало на дні: жорстокість і егоїзм, чванство і

розбещеність… І все це — машкара звичайнісінького боягуза…

Кремер склав обидві половинки долара, зібгав і недбало кинув у попільничку: все одно вони йому більше не знадобляться. Уважно глянув на Денніса Кларка. Чорт, присутність фон Вайганга плутає йому всі карти. Можна було б відтягти час, пославшись на поважні й об’єктивні причини, але групенфюрер у курсі майже всіх їхніх справ. Роздратовано посмикав себе за вухо і підсунув свій стілець до американця.

— Які ви маєте інструкції, містере Кларк? — за питав навмисно сухо.

Але Кларк виявився не такою мокрою ганчіркою, як здавалося. Жалібно скривився, але мовив твердо:

— Я хочу побачити результати вашої роботи. Коли ми зможемо це зробити?

— Хоч за… — почав фон Вайганг, та Кремер перебив його.

— Наскільки мені відомо, — подивився американцеві просто у вічі, — ревізія нашої діяльності не входить у коло ваших обов’язків. Ми домовилися з Селлерсом…

— Ми не можемо купувати кота в мішку, — зробив спробу заперечити Денніс Кларк, та на цей раз тон його не був таким категоричним.

— Хто це — ми? — почав відверто знущатися Карл, не звертаючи уваги на розпачливі жести групенфюрера. — Хокінс повідомив би мене, коли б ви мали такі повноваження.

Американець шморгнув носом, скривився і відступив, прагнучи зберегти пристойність:

— Зрештою, це не має значення. Містер Хокінс довіряє вам, і єдине його бажання…

— Швидше зустрітися з нами? — зареготав Карл.

— Я мрію про зустріч із своїм колегою… — солодко почав фон Вайганг, та Кларк навіть не подивився на нього. Звертався лише до Кремера, наче Карл був тут першою персоною і все залежало лише від нього. Ця неввічливість могла мати погані наслідки, і Карл спробував розрядити атмосферу.

— Як ви гадаєте, через тиждень ми будемо готові? — звернувся до групенфюрера.

Той поважно кивнув. Денніс Кларк у розпачі взявся за голову.

— Вам доведеться брати дозвіл на виїзд у радянського коменданта міста…

“Саме про це й мрію”, — подумав Кремер, та сказав різко:

— По-моєму, ви перебільшуєте можливості росіян. Вони наступають з останніх сил і захлинуться у власній крові.

— Краще переоцінити, ніж недооцінити, — скривився американець. — Через день ви повинні бути готові!

Карл розвів руками і озирнувся на фон Вайганга. Але групенфюрер не підтримав його. Видно, сам чекав і не міг дочекатися від’їзду.

— Якщо потрібно, я дам вам ще десять солдатів, — пообіцяв. — Треба упоратись.

Кремер підвів очі до стелі. Зробив вигляд, що розмірковує. Зрозумів: огинатися небезпечно. Поворушив губами, наче рахував, і згодився:

— Коли додасте солдатів, то встигнемо.

Фон Вайганг задоволено клацнув пальцями.

— Ви супроводжуватимете нас? — запитав Карл американця.