Краса і сила

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі,- скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч - тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч - тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш - тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить

та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м'якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп'яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір'ї все пошарпане, поруйноване,- клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород - злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель - то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер,- ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп'яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав:

«Явдо-о-хо!… Явдохо-о-о!…» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце,- Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.

–  Драстуй, Ільку!
– вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

–  Тю! злякала,- промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря… думав, хто такий… Драстуй!

–  Не пізнав?
– підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки.- Давно бачились! Як у горосі, так і досі!

–  Аж здригнувся,- позіхаючи, промовив Ілько.

–  Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!

Ілько здивовано подивився на неї.

–  Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я - Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! Чудно, правда?… Ну й душно!… Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… синяк

вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе - ні!…

–  Слухай,- підвівшись, поважно промовив Ілько,- ти, їй-богу, здуріла.

–  Ха-ха-ха-ха!!.

–  Може, випила?

–  Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!… Ну, й душно! Чи й тобі душно?… Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, - на ту красу, що не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло,- то була й уся краса сієї дівчини.

–  Та-а-к…- протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

–  Га?
– мов прокинулась Мотря.- Що ти кажеш?

–  Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу!
– перебив себе Ілько.

–  Хіба гарна?
– підхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!…

–  Ану, дай, зацідю,- побачиш, чи вмію!

–  Ну да, «дай»! А крикни на тебе - то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… о!… о!… ось!…- розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки.- Се так ухопив рукою!

–  Ого!
– засміявся Ілько.- Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

–  Ет! одчепись!
– одіпхнула вона його руку й закрилась.

–  Та за віщо ж то?
– роблено позіхнув Ілько.- Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!

–  Стоїть?
– піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Стоїть, говориш?

–  Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

–  Не задавайся?
– дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

–  Атож! Зв'язалась й мовчи!

–  Мовчи?

–  А мовчи, бо й не те ще буде!

–  Буде?

–  Тю! Та ти здуріла!… Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

–  Бачила… пхі! такого добра!… Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

–  А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!

–  За Андрія? О ні, ні!… Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?… Усміхаєшся?

–  Ні, чого ж, на здоров'я…

–  Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що?
– зразу змінила вона тон.- Заховай мене де-небудь. Ій-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!…