Краса і сила
Шрифт:
– Бо чортма того драть!
– хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
– Ну, да!
– зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?…
– Хоча бідного все-таки жаль…
– Та ну да, жаль!
– підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний - що? Зараз заплаче…
– Ну, а батько ж що?
– Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге!
– кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
– А він що?
– Плюнув та й пішов додому.
–
– Ну, що там! Ударю раз, два…
– Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?
– А чого ліз?
– зареготався Ілько.- Я йому…
– Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
– Ну да,- муркнув Ілько.
– А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
– То коло Хаїмовського?
– Еге ж.
– Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.
– Та то все одно, а вбили б.
– А вбили б, гаспиди!
– зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!
– А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
– А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було!
– оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…
– Хм!…- гірко усміхнувся Андрій.- То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!…
– Та чудний ти, їй-богу, Андрію!
– винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?
– Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
– То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
– Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.
– Та я піду… А десятка ж буде?
– Як удачна робота буде, то й дві дам!
– Ну?!
– Їй-богу! Так обіцяєш?
– Обіцяю.
– Їй-богу?
– Їй-богу.
– Ну, гляди ж!
– встав Андрій.
– О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось…- Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
– Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
– Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
– Ну, гляди! Прощай!
«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
– Болить і досі?
–
– ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі - тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:
– От!… Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…
І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» - заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.
На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.
– Андрію!
– тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.
– Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.
– Як! Що?
– не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?
– Їй-богу. Годі вже… не можу… Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.
– Ні, здається, не бреше… Правда?
– Правда, Андрію!
– усміхнулась Мотря.- їй-богу, правда. Ося бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…
– Й Ілька кинеш?
– здержуючись і трохи тихіше запитав він.
Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.
– Зовсім? Не підеш ніколи? Мотря легше хитнула.
– Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи? Мотря тільки мовчала.
– Ілька?… Подумай: ти і торік се ж саме говорила і на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб'ю, як побіжиш жінкою!