Краса і сила

Винниченко Владимир Кирилович

Ой не ходи, козаче, до мене, Буде слава на тебе й на мене…- взяла вона м'яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.

–  Я ж казала, що Андрій!
–

прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у інших буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса,- і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело, привітно посміхався й наближавсь до них.

–  А! І Андрій сюди!
– наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його: - А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

–  Драстуй, Ільку,- перебив її Андрій,- грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…

І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком,- і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

–  А-а-а-е-е-е!… Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?… От!… От!… Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

–  Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів!
– схаменувся сторопілий Ілько.- Уб'єш же! Годі!
– і потягнув за руку.

–  Ільку! Не в своє діло не мішайсь!
– прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька.- Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

–  Та уб'єш!… Хіба ж можна так?
– одступив трохи Ілько.

–  Не твоє діло!

–  Та про мене!
– здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвічать будеш.

–  Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь!
– зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

–  Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам…

–  Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні

очі!… У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось!
– і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

–  Скажена баба, їй-богу!
– ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

–  Підеш завтра на ярмарок?
– помовчавши трохи, спитав Ілько.

–  Небезпремінно. А ти?
– підвів голову Андрій.

–  Та хто його зна…

–  Гайда вдвох!

–  Чого?

–  Поможеш мені.

–  Та у тебе ж Остап є.

–  Та ну його к бісу - самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

–  Та хто його зна… їй-богу…- зам'явся Ілько.

–  «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:

підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

–  Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв - та й герехт!… Або як що - в морду, в ухо…

–  А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?

–  Ну!…

–  От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем - і йди в пивну, і не одвічаєш!

–  Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

–  Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє…

–  Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?

–  Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

–  Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида - палив; чи розбить кого - бив. А се, приставляться… Не можу!

–  Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.

–  Ну, от ще! Змовкли.

–  Чого то вчора до тебе батько твій приходив?
– трохи згодом промовив Андрій.

–  Та звісно, чого!
– засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

–  Ну?

–  Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.

–  А він?

–  «Так вони,- каже,- не грабують».- «І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-«Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»